Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 232

Попереду якесь маленьке двощоглове судно, судячи за формою, китобій, ледве ловило вітер, намагаючись просуватися проти відпливу.

— Гей! — гукнув капітан звідти, коли вони підійшли ближче. — Куди ви йдете?

— У Буенос-Айрес!

— Ляжте в дрейф, будь ласка! Я дам вам лист!

— Ніс проти вітру! — звелів Антон Лупан, скоряючись морським законам честі.

Вони описали велику дугу, і невдовзі обидва судна стояли поряд, а відплив тихенько відносив їх до виходу з протоки. На палубі китобоя горів вогонь під двома казанами — витоплювали жир. Капітан підійшов до парапету з аркушем у руці.

— Ми знайшли його три дні тому, у пляшці, коли розрізали кита. Тут йдеться про корабельну катастрофу, але, на жаль, уже давню. Ми поки що не йдемо нікуди, стоятимемо в протоці, будемо запасатися дровами. Якщо ви йдете в Буенос-Айрес, візьміть, будь ласка, і передайте в контору.

Аркуш запліснявів, але текст в основному було видно добре: «Рятуйте наші. душі!»

Рука Антона затремтіла, обличчя зблідло, ноги підкосились, він сперся на парапет, відчуваючи, що впаде.

«Шхуна «Есперанса», — писалося там, — під французьким прапором 3 січня 1882 року вийшла з Сен-Мало до Пунта-Аренас…»

— Що таке, пане? — стурбовано спитав Герасім, побачивши, як зблід капітан.

Той мовчав, втупившись у папір, розумів лише деякі слова, які перемішувались у нього в голові:

«Атлантичний океан… шторм… 17 березня… поламалося стерно, впали щогли… катастрофа… 28°15′ за… довг… 47°7′ пі… шир… З восьми чоловік екіпажу п'ятеро живі: капітан П'єр Ваян, стерновий Роже Перо…»

Антон не читав далі, він швидко подався в каюту, потім зупинився і сказав голосом, якого ніхто не впізнав:

— П'єр Ваян!.. Може, він ще живий…

— Тоді, пане, відвезіть якомога швидше папір! — сказав капітан маленького судна. — Щасливої дороги, і я вірю у вас!

— Спасибі вам, капітане! Хай буде благословенне небо, що послало вас на мою дорогу! І ви самі будьте тисячу разів благословенні!

Антон спустився в каюту і схиливсь над картою з компасом у руці. Але саме там, де вказувалось місце катастрофи, океан був білий, ніде ні острова, ні латочки суші, на десятки миль довкруг лише вода. І все-таки неможливо, щоб П'єр помилився.

Через кілька хвилин люди побачили, що капітан піднімається сходами вже трохи спокійніший.

— Куди ми йдемо, пане? — спитав Герасім. — Не в Буенос-Айрес?

— Ні, ідемо на схід, шукати П'єра Баяна!

— А вугілля?

Вони мали вивантажити його в Буенос-Айресі до 15 лютого, так записано в контракті. Але тепер Антон Лупан забув, що пишеться в книгах купців, як забув і тоді, коли віз бочки кіра Ніколакі до острова Мусара. Зараз перед його очима знову постали сторінки величної книги дружби, яку ніколи не слід забувати!

— Вугілля! Ми використаємо його як баласт, а якщо воно нам не буде потрібне, викинемо в океан!

Люди спантеличено глянули на нього.

— Ви що, вагаєтесь? — здивувався Антон.

Аднана заперечливо хитнула головою. За нею решта відповіли водноголос:

— Ні! Ми підемо туди, куди ви нам скажете! Ми моряки!

— То в дорогу!

Герасім крутнув стерно, вітрила залопотіли, напнулись, і «Сперанца» занурилась носом у хвилі.