Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 231

Капітан узяв Аднану за руку.

— Все ясно, Герасіме. Цій біді можна зарадити. Півгодини тому ми одружилися. Ісмаїл був свідком.

— От і добре! — вигукнув Хараламб. — Бо я вже думав просити в неї руки, якщо ви не візьмете.

Люди заходилися мити палубу, натирати до блиску мідь, бо видався сонячний день, інакше й бути не могло! — розквітчали корабель прапорами, заклечали буковими гілками, жаль тільки, що не було смерек!

Увечері почалося гуляння. Горіли підвішені на вантах, на реях усі ліхтарі, скільки їх знайшли в себе, ба навіть позичили кілька штук у сусідів — в аргентінського катера і шведського пароплава. Під щоглою стояв великий стіл, всі ласували смаженою бараниною, бо вже навіть забули її смак, оглушливо горлав Ісмаїлів фонограф… Коли фонограф замовк, Мігу почав грати на сопілці, люди співали й танцювали на палубі, а Негріле, аж нетямлячись від щастя, метався між Антоном і Аднаною. На березі зібралося багато людей. Перед трапом походжав поліцейський. У Пунта-Аренас не пригадували такого балу.

Опівночі Антон Лупан, який сидів поряд з Аднаною, підняв келих, подивився на екіпаж і сказав:

— Любі мої друзі! Ми разом уже дуже довго, незабаром три роки. Пройшли велику дорогу, щоб я міг сповнити свою давню мрію — зробити те, чого не могли здійснити інші. Нас не чекають ні почесті, ні гроші, але світ, якщо він справедливий, нас не забуде. Мені дуже прикро, що сьогодні, коли здійснений цей давній намір, нема між нами мого друга, і ніхто не знає, куди кинула його доля. Я піднімаю цей келих за його здоров'я, якщо він живий, а якщо загинув — то за пам'ять П'єра Ваяна!

Екіпаж підвівся на ноги, і якусь часину всі стояли мовчки, посмутнілі, ніби відчуваючи над собою тінь людини, яку вони любили, не знаючи її.

— Ну, а зараз відпочивати, — вирішив Антон. — Завтра на світанку вирушаємо!

«Сперанца» два дні йшла через протоку. Дощ не вщухав, а втім, інакше й не могло бути, бо не сповнювалось би те, що записано в морських книжках. Антон Лупан стояв, зіпершись на парапет на носі, і дивився на пустельні береги, затягнуті туманом. Не видно було вогнів, димів, пірог алкалуфів… Але, може, саме цієї миті на березі протоки чи на пустельному острові якийсь алкалуф, одягнений у тюленячу шкуру, взутий у постоли, шукає місце для вогнища, а другий теше сокирою колоду для майбутньої хати… Так, зерно їхньої праці відродиться, як зернина пшениці.

Антон Лупан окинув людей поглядом і раптом здивувався. Невже оцей широкоплечий і дужий парубок Мігу — отой самий хлопчак, який прийшов три роки тому на корабель у гирлі Дунаю?

— Мігу!

— Слухаю! — відповів юнга, підходячи перевальцем, — так ходять моряки, які давно плавають.

— Коли ж ти виріс такий великий, хлопче? — Антон ще раз окинув його поглядом знизу вгору, і душу його виповнила гордість. — Ось прибудемо в Марсель, і підеш складати екзамени!

— Я ж ще не вийшов роками!

— То нічого. Я позичу тобі пару своїх, тільки ж гляди, не осором мене.