Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 11

Годиною пізніше «Пенелопа» пришвартувалась у Суліиі між двома грецькими суднами, які прийшли сюди з моря й тепер чекали попутного вітру, щоб вирушити на Бреїлу.

Тільки-но «Пенелопа» пришвартувалась, екіпаж зійшов на берег і подався до обох кораблів побачитися з земляками й дізнатися новини. Капітани сиділи на пристані під навісом одного закладу, що правив водночас і за корчму, і за кав'ярню, і за чайну. Ясна річ, кір Яні теж пішов туди і, після взаємних вітань та обіймів, присів до їхнього столу, радий, що знайшов куточок батьківщини.

Була четверта година по обіді. Весняне сонце вже відміряло добрячий шмат своєї небесної дороги і хилилося до заходу на зарослому комишами овиді. Вітер поволі стих, ніби задрімав, але для тих, хто знав його закони й відчував його таїни, було ясно, що на морі невдовзі загуляє зюйд-вест, тобто найнесприятливіший вітер для того, щоб іти на Стамбул.

Навіть нічого не спитавши кіра Яні, Антон Лупан зрозумів, що сьогодні вони не вирушать. Але це ніскілечки його не засмутило; він навіть зрадів, що вони затримаються. У цьому й полягала перевага мандрівки вутлим суденцем перед класним кораблем, який і часу не марнував би для заходу в маленький порт.

Ще на початку зими Антон думав навідатись до Суліни, бо написав багато листів капітанові порту з проханням дещо з'ясувати, але не одержав відповіді. А зараз він може сам пошукати тут сліди П'єра Ваяна.

— Пане, — сказав Ієремія — оскільки він ходив по морях, то теж трохи розумівся на вітрах. — Видно, сьогодні ми не вирушимо. То я пішов би провідати свого двоюрідного брата Хараламба.

— Іди, тільки ввечері неодмінно повернись. Бо брат ще вплутає тебе в яке-небудь сватання.

— Та ні ж бо! Йому зараз не до одружування. Він, мабуть, принишк, аби його не знайшов якийсь вивідник водовоза.

Антон Лупан подався до капітанської контори. Жінка, яка смажила під дірявим навісом бичків, сказала, що капітан порту буде лише завтра, бо пішов полювати качок… Капітан буде завтра, під обід, а «Пенелопа» має вийти на світанку!

Куди піти, кого спитати, коли на пристані тільки чужоземні моряки?

Над заростями комишів на сході височіла самотня вежа маленького маяка. Там має хтось бути.

Антон попрямував туди. В обличчя дихав вологий і солоний морський вітерець, чулося, як на пісок накочуються хвилі, долинаючи з-за стіни комишів віддаленим рокотом, приглушеним, лагідним і завше хвилюючим — його моряки часто плутають із рокотом власних душ. За кількасот метрів від води до самісіньких комишів підходили піски, відкриваючи широке й довге узбережжя з дюнами, порослими бур'янами й пирієм, що тяглися аж до горизонту.

На протилежному березі протоки похмуро бовванів маяк, оперезаний поясом потемнілого каміння. Море здавалося радше сірим, аніж голубим. Мул, нанесений сюди Дунаєм, забруднив воду аж до обрію, і лиш там виднілася сиза, мов лезо ножа, смуга води. По небу пливли білі хмаринки, а внизу, над хвилями, метушилися, кигикаючи, чайки. Вдалині забіліло вітрило на якійсь барці, а на суходолі вгадувалися чорні човни, витягнуті на пісок.