Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 100
Віктор Тимчук
І здається мені — цю мелодію слухають ще десь. Саме в цю хвилину, цієї миті, зосереджені й теж замріяні, сидять такі, як і ми, люди, але в іншій країні, навіть на іншому континенті — і в їхніх серцях озивається щось прекрасне й незбагненне, тривожне й хвилююче, бадьо ре й ніжне…
А що вже говорити про мене.
Грає Оля. Тож музику я чую чи її серце? Думки струменять, зливаються в один потік, в одне річище: що чекає нас попереду — розлука без скорбот чи щастя молоде, як ми, як музика оця?
Надворі в обличчя ударила хвиля осіннього повітря. На тротуарі ворушилося, наче живе, листя. Вогні переливалися, мигали… Палала осінь…
— Іноді заздрю людям, — сказала Оля, — котрі ніколи не беруть до серця образ… І взагалі живуть собі, наче дерева…
Я тримав її під руку, і вона не висмикувала її, як бувало раніше.
Зупинилась перед гуртожитком. Оля:
— А знаєш, не хочеться заходити…
— Музика?
— Музика…
— А де ти навчилася грати на роялі?
— Я два роки працювала в Будинку культури. До нас приїхала випускниця інституту культури. Вона й навчила…
Ми опинилися на Княжій горі.
Краса над Дніпром — неписана. Небо безхмарне, зоряне. Внизу — глянець води. А там, на Подолі, мозаїка земних зір, електричних…
Піднялись алеєю до князя. Стояли жовто-багряні дерева у сфінксовій задумі, осипаючи листя. Здавалося, летіло воно з-під широких темних піл князевої ризи-накидки…
— Поклянись перед ним, — показала Оля на пам’ятник: була вона перед ним, наче горошинка, — що через рік, і через два, і через три на цьому місці згадаєш своїх однокурсників…
— Однокурсників чи однокурсницю?
— Клянись! — не уточнила вона.
— Клянусь! — сказав я. — Клянусь аллахом, Юлієм Але Не Цезарем, Барабанним, Нудненьким і Гальопою, що примкнув до них.
— Який ти несерйозний!
Оля зібрала жмуток кленового листя, подала мені.
— Пора.
— Чому?
— Гріх.
Це був, можливо, найщасливіший вечір мій. Я ще раз переконався, що люблю Олю. Але за що? За очі? За музику? І сам не знаю.
У гуртожитку в коридорі хлопці під гітару співали пісень.
А біля кухні підпирав плечем одвірки Лесь Лебідь. Жінка його — тиха, сором’язлива дівчина — чистила картоплю. Ще зовсім дитина. Тільки на першому курсі. А вже заміжня, а вже звалила на худенькі плечі сімейну ношу. Живуть вони з Лесем у різних гуртожитках. Обоє замучені й засмучені. Що в них діялось на душі в ті хвилини, коли слухали цей безтурботний гамір, юний дзвін гітари?.. Мабуть, так почуваються лебеді, пара лебедів, що з перебитими крилами дивляться з осіннього болота на відлітаючу у вирій зграю своїх небесних побратимів…
Охмарбай буркнув:
— Дурні. Треба було їм женитися. Нетерплячка їла, чи що?
— Любов їх з’їла, — прокоментував Бриль.
Наснився сон. Наче ми десь ідемо з Олею чи то садом, чи алеєю. У неї на руках дитина. Нас переслідує якась тінь. Я не відчуваю, що сповиток з пелюшок, якого несе Оля, близький мені. Здається, ніби несе вона 1грашкову ляльку. І ніяковіє…