Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 92
Віктор Тимчук
Які в мене почуття?
Якісь роздвоєні, непевні.
О! Сонце виглянуло. Ура! Треба набратися його якнайбільше. Запастись теплом. Так хочеться мати його, І не лише для себе… На жаль, ще надто мало його і в нас і в ближніх наших.
Сонце.
А тут ще й концерт ліричний по радіо… Боюсь продовжувати в цьому дусі, а тому й кінчаю листа».
Уранці вийшов у сад. Хмарно. Під коп’ячком, на золотистих, як шовк, кулях, солодко спить собака.
Підходжу до грушки. Нагинаю рясну гіллячку. З неї прозорі краплі — крап, крап… І груші росою покриті. Зриваю одну, протираю долонею, надкушую — так смачно хрумтить на зубах…
Вигулилось сонце. І засріблилась зелень, заграла барвами кришталева роса…
Кучерявиться яблуня. Гілля стелиться аж до землі й переплутується з картоплинням. Яблука червоніють, наче соромливі дівчата…
Рядки Рильського самі собою спливають.
Пахне гарбузинням, квітами.
Біля криниці темно-рожева жоржина палає, як пожежа, а любисток уже почав присихати.
Тихо шелестить вітер — якось особливо, передосінньо…
Десь далеко, здається, біля греблі, співає в когось у дворі півень. І ще далі чути…
Дивно, гарно, радісно на душі.
«Боюся продовжувати в цьому дусі».
Це щось та значить!
І чи випадково ми обоє серед літа захворіли ангіною? Ні, мабуть, є тут загадка якась. Це не простий збіг обставин, не простий.
Думки — тривожні і ласкаві — лоскочуть надію.
А в гарбузинні бджоли гудуть. Над картоплинням тремтять, літаючи, метелики. Цвітуть соняшники. На одному вже зачепилась павутинка. Невже бабине літо? Рано ж… Це наче сивина в косах молодої жінки.
Ще один день вдома.
Тепле передосіннє проміння, немов ласки старої матері: не гарячі, а ніжні, благословенно приємні.
Уже й лист жовтіє на кленах.
А на соняхи причепилось ще кілька ниток.
Так, бабине літо.
Дивлюсь у небо — може, воно пропливе і там? Ні, небо високе, синє й чисте.
У дитинстві мене дуже хвилював політ бабиного літа.
Стоїш, було, на подвір’ї і дивишся у височінь, а там маленькі клубочки з довгими білими нитками пропливають, їм пестить сонячне проміння. І самому хочеться піднятися вгору, бути серед тої тихої краси, серед казкового плину, розсотатись на безліч срібних павутинок і пливти, пливти…
Пам’ятаю, дивився на голубий світ дитячими очима, а в душі щось хвилювалось, клекотало… Я, очевидно, радів, що живу серед світлих просторів дня, що бачу в небі сонце — мені дуже кортіло його дістати руками. Сидів з батьком на призьбі хати і казав:
— Ото якби сонечко впало. Туди, на дорогу. Я побіг би і взяв його — золоте кружальце. Золоте дзеркальце.
Я ще не знав, що те кружальце, те люстерко у багато разів більше за землю. Мені доконче бажалось його мати і тримати в руках.
Батько, добра, мудра і лагідна людина, тільки мрійливо усміхався.
Ближче тулився до нього, слухав його ласкавий голос, і було мені хороше-хороше…
