Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 87
Віктор Тимчук
Спали у світлиці: я — на кушетці, Оля — на ліжку. Були так близько одне від одного і так далеко.
Довго теревенили про всяку всячину, а найбільше — про життя, про його красу і незбагненність.
Ніч, темінь. Тільки наші голоси літали, наче сполохані птахи: з одної гілки на іншу…
— Знаєш, у житті, як в оцій кімнаті: сутінки, нічого не видно вже за кілька кроків, а людина постійно чогось шукає, хоче розгледіти щось, знайти…
— Шлях…
— Мету…
— Покликання…
— Істину…
— Друзів…
— Надто подругу…
— Друга…
У наших думках, мов молоде вино, бродило непізнане щастя, якого ми жадали, прагли, у яке вірили. Ми снили ним, не знаючи, яке воно, в чому, коли і в подобі чого чи кого прийде…
Засиналося солодко і тривожно. Ми наче й не спали зовсім. Здавалося, я й уві сні розмовляв з Олею. І такі гарні-прегарні казав слова, яких насправді ніколи не міг сказати.
Уранці, снідаючи, я ненароком розлив молоко. І куди? Прямісінько собі на штани! Білі модні штани. Що робити?
Оля реготала:
— Підеш у контору в трусах.
— Кореспондент і без штанів. Де це бачено? — жартував і я, та було далебі не до жартів: варто вийти за ворота, як мої «білокрилі», кажучи Олиними словами, холоші припадуть південною пилюгою і стануть рябі, мов з козлячої шкури…
Трапляються й такі проблеми.
Виручила Тетяна Василівна — знайшла старі Валентинові «техаси». Приміряв — підійшли.
— Тепер я турок — не козак, — згадав арію Карася. — А що старі — не біда: всі хіппі в таких хверцюють.
Можна рушати в путь!
Біля одного подвір’я нас гукнув сивобородий дід — стояв на воротях, мов старець-пророк.
— Зайдіть, дітки, яблук покуштуйте. Бачите, скільки!..
Яблук у саду — мов листя: і на землі, й на яблунях…
— Які є люди хороші, — мовила Оля.
Людська доброта очищає душі. Нам стало світло й легко.
Йшли ми понад річкою, по крутому, порослому травою і кущами берегу. Унизу, в очеретах, блищала вода, а ген далі біліло хатами й зеленіло городами та садками село.
Ішли безтурботні, молоді.
І не хотілося, аби дорога кінчалася, аби в поезію ранку вривався прозовий клопітливий будень…
У контору колгоспу нагодився представник райкому партії. Оля поїхала з ним до першої бригади, а я разом з комсомольським секретарем «комсомольским транспортом» — мотоциклом — узяв курс на поля.
Об’їздили кілометрів з тридцять. Зайшли в Капустянській балці на пасіку. Пасічник, чимось схожий на того діда, що пригощав яблуками (я давно помітив — люди одної місцевості подібні між собою не лише говіркою, а й зростом, кольором волосся, рисами обличчя, вдачі), і його помічниця — густо обцілована веснянками дівчина — пригостили медом. Обідали під трьома тополями, за якими відразу починалося поле.
«Написати б про пасічника», — подумалось блаженно.
Та ба! Для цього мало пообідати з ним. А часу катма. І коли він буде? Може, як скінчу університет? Швидше б!
У першій бригаді Олю я не застав, хоча ми й домовились про зустріч. Запізнився — і вона, мабуть, не чекаючи, пурхнула на Василинівку. Вона моторна, тямовита і темпераментна дівчина. Такою і має бути газетярка!
З бригади пішла навантажена зерном машина. Заліз у кузов і слідом за вітром подався шукати Олю.