Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 86
Віктор Тимчук
— Мені теж колись обіцяли, та обіцяного, як відомо, три роки чекають.
— І ви змирились? — наїжачився я.
— З чим?
— З тим, що не друкують?
— А що вдієш: аби в наш час, час комунікацій, кібернетики і атома, пробитися на сторінки солідного республіканського органу, треба мати протекцію чи принаймні міцні лікті, а я — жінка, представниця слабкої статі…
Вона кокетливо поправила зачіску.
— Може, крім ліктів, потрібне ще щось, приміром, голова? — Я не мав права такого казати жінці, та ще старшій за мене. І все ж випалив.
— Ви теж змиритесь! — В її словах було стільки категоричності, як у чорної ворони, що каркає подорожньому лиху долю.
— Ні! — заперечив я.
— Не кажіть «гоп»…
— А я вже перескочив, перескочив ту межу, на якій зупинилися ви!..
— Браво, браво! — вона зналася на тонкощах дискусій і сварок, вона вміла кусатись ущипливо і разюче, зовні лишаючись мовби врівноваженою і спокійною. Та її видавали очі — з них сипалися презирливо холодні іскри. Як вона ненавиділа мене в ті хвилини!
— Браво казатимуть мені читачі!
Я кляв свою юнацьку нестриманість, але вгамувати її не міг.
І водночас виправдовував себе: а що було б, якби послухав Землякову, розділив теорію слабкодухих — «не тратьте, куме, сили» — і перестав вірити в майбутнє?
Мені таланить: їду у відрядження разом з Олею! Вона від своєї газети, я від своєї.
Ідемо у Василинівський район.
Аж не віриться, що це — південь. Тополі, клени, акації… Річка з лепехою, в очеретах болота… Південь мені чомусь уявлявся мало не пустелею — піски, рівнина, безлісся… А тут гаї, балки, лісосмуги. Зблиснуть за вікнами автобуса озерце, ставок… Білі чепурні будинки ховаються в тіні садків.
Оазиси — не села.
І ось ми вже йдемо Василинівкою.
Василинівка — рідне гніздів’я нашого однокурсника Валентина Куцибаби, заїкуватого, але доброго, щирого хлопця.
— Завітаймо в гості до його матері? — пропонує Оля.
— Минати хату друга — безглуздя!
— Злочин!
— А зайти — наказ Валентина!
— Його воля!..
Тетяна Василівна — Валентинова мати — ще молода жінка, трохи схожа на Валентина, — не знала, де нас посадити: зраділа, мов рідним дітям.
— Сходіть у садок, а я вам тим часом вечерю зрихтую, гості дорогі…
Сонце зайшло. У садку м’яка прохолода і вологі пахощі квітів.
— Ой, чуєш? — спинилася Оля.
— Матіоли! — вигукуємо майже водночас.
Криниця, поруч — квітник: матіоли, чорнобривці, м’ята… Та матіоли пахнуть найдужче.
Спустилися городом до берега. Очерет принишк у вечірній мовчанці. Десь чиргикає очеретянка, кумкають жаби, сюрчать трав’яні коники…
Пригадалась знову Засупоївка, домівка. І рідна мати, рідні береги…
За вечерею Тетяна Василівна, по-материнськи підперши рукою щоку, сиділа край столу, розпитувала про нас, а найбільше — про Валентина: як учиться, як живе, чи вийде з нього журналіст…
Коли ж ми залишилися вдвох, вона ніби ненароком поцікавилась:
— А в нього є дівчина? Може, це вона, Оля?..
Я сказав, що є, та не Оля.
— Ой, хоча б він не женився, поки науку скінчить…
Пригадав Варині слова. Того самого бажають її рідні. Цю тему зачепили й ми з Олею, полягавши спати.