Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 77

— Тутешній, та в Кулябівці не бував.

— А звідки ж ви?

— З Яромира.

— І все життя тут… чи приїжджі?

— Тут, всеньке як є.

— А куди йдете?

— Трави хочу накосити для корівки…

Йому за сімдесят.

Дивина, думав я, який нещасний дід: ніде не був далі свого містечка, нічого не бачив. А може, й щасливий по-своєму?.. Хтозна.

І все ж дивно, що старий жодного разу не навістив Кулябівку. Хоча б так, з цікавості. Втім, трапляються на світі ще дивніші речі. Навесні ми впорядковували квітник у дворі робітничого гуртожитку. Кастелянша розповідала: якось з дівчатами висипала жужелицю на тротуар, щоб не слизько було ходити. Вибігає дама з порожнім вазоном: «Дайте землі, дівчата». — «Нема», — кажемо. «А то ж що розкидаєте?» — «Ну, беріть», — посміхнулися. Дама бере, кидає у вазон, а жужелиця аж торохтить.

Виходить, є люди, які й землі не бачили, яка вона, Хоча все життя по ній ходять.

…Поля, поля. Жита наливаються. Жайвір виспівує. Настрій сягає обріїв, воля розростається до безмежжя…

Межівник, криниця, крайня хата.

Кулябівка.

Моє завдання — з’ясувати у кулябівському колгоспі, як справи з кролівництвом.

Зоотехнік колгоспу — огрядний, лисуватий чоловік з лукавим поглядом — узяв папірець, в котрому написано, що мені, Юрію Андрійовичу Білокрилу, доручається організація матеріалів до газети «Колос». О, як я хотів мати справжнє посвідчення, з твердими червоними палітурками, з золотим тисненням «Преса». Практикантам таких не видавали. Зоотехнік старанно й уважно вивчав мандат. Потім, глипнувши на мене й побачивши, який я худий та немічний, чвиркнув крізь зуби й запросив до кабінету. Побалакали. Після кожного слова зоотехнік поштиво вставляв: «Товаришу редактор».

Я вдавав, що не помічаю глузування. Атакував з ходу:

— А у вас є кролі?

— Дома чи в колгоспі?

— Звісно, в колгоспі. Дома, либонь, і жінка у вас є? — кажу.

— Ні, жінки нема. Є, та саме поїхала у відпустку.

— А кролі?

— Кролі відпусток не беруть.

Відкинувшись на бильце стільця, він задоволено кпив з мене.

— Жарти м’яса не дадуть, — нагадав я.

— Ми почали робити клітки… Замовили в архітектурному управлінні креслення… Знаєте, це діло ми ставимо масштабно, на промислову, індустріальну основу, — зоотехнік молов, що на думку спадало.

— А як з кролями?

— А що з кролями, товаришу редактор? Нічого.

— Значить, так і запишемо, — кажу, — нічого…

— Та ні, ви неправильно зрозуміли. Ходімо, я покажу вам, товаришу редактор, клітки. Клітки в нас — останнє слово техніки. Люкс! Світовий стандарт!..

— Ну, а кролі, кролі у вас є? — терпець у мене уривався.

— Двадцять штук, — випалив зоотехнік. — Австралійської породи… Закупили на виставці у Москві… Щомісяця плодяться. Знаєте, скільки матимемо до осені?..

Виходило, як у народній небилиці: «Ми з тобою йшли?» — «Йшли». — «Кожух знайшли?» — «Знайшли». — «А де ж він?» — «Хто?» — «Кожух». — «Який?» — «Як який? Ми ж тобою йшли?» І так далі.

Зоотехнік був у своєму репертуарі, я — в своєму. Мені нічого не лишалося, як написати фейлетон «Чого нема, того нема».

Хвалив сам відповідальний секретар.

Секретар цей був своєрідний. У нього весь час боліли зуби, та він не виривав їх і не лікував, а тільки лаявся: