Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 75

Бісова душа: невже вона не кокетує, каже правду?

Я спробував загримати її руку — висмикнула:

— Зараз я поспішаю і на правах уже майже корінної південнолиманянки не зможу взяти на себе обов’язки твого гіда, проте в майбутньому розраховуй на мою опіку…

— А де ти влаштувалась?

Вона сказала адресу і додала:

— Приходь у гості. Чекатиму…

І поцокотіла каблучками до виходу.

«Чекатиму…»

Наче теплий вітрець дихнув у мою душу.

Чудасія: редактор призначив мене у відділ спорту. Якби хто сказав про це в Славгороді, я тричі плюнув би на такого насмішника. Не читаю спортивних газет, не знаю жодного спортивного імені, за всі роки студентства відвідав лише один футбольний матч, а тут…

Кругловидий, симпатичний, з привітним відкритим обличчям, ще зовсім молодий — років двадцяти восьми — редактор сидів за столом і пильно вивчав нас, практикантів.

— Ну, Варя хай сама вибирає: куди захоче, туди й пошлемо.

На мене глипнув:

— Юрію?.. Юрію доручимо… спорт.

Я аж гикнув з несподіванки, знітився. Триклятий піджак спортивного крою. Це він підвів!

— Пробачте, я в спорті… теє… не дуже…

— Нічого, нічого… Завідуючий саме пішов у відпустку… Впораєшся. Хлопець ніби нівроку. Очі, бачу, променисті…

Відмовитися? Згадав поради керівника практики. Напівжартома він наказував нам: «Коли зайдете до редактора, скиньте картуз і скажіть: здрастуйте. Не дай боже при цьому першим подавати руку. І не куріть — не хитруйте заховати цигарку в рукав чи кишеню: спалите одяг. Потім відрекомендуйтесь: я, студент такого-то вузу, член каси взаємодопомоги і профспілки, майже відмінник, учасник художньої самодіяльності і активіст товариства «Знання», прибув на практику… І ще одне: не відмовляйтесь опрацьовувати листи…»

Я кисло посміхнувся. Із настанов, мабуть, найдоречніша: не відмовлятись.

…Оселилися на вулиці Рози Люксембург, у ліфтерки. Миловида чорнява жінка з ямочками на щоках, з якою ми стрілися першого дня і яка лишила по собі приємний спогад, тепер позирала на мене дещо недовірливо.

— У неї дві дочки, і вона неохоче пускає в дім хлопців, — шепнула Варя.

Тоді я сказав тітці Ксені — так її звуть:

— Ми з Варею молодята.

Варя почервоніла, та промовчала.

Увечері, готуючи постіль, тітка Ксеня спитала:

— Вам поруч ставити ліжка чи дати одне велике, подвійне?

Потім довго не могла повірити, що я пожартував.

— Ви справді схожі на молодят. І підходите одне одному…

Роботи поки що нема. Нудьгую.

З вікна редакції видно клапоть неба, берег річки та й саму річку — Інгул. Унизу — прямокутники кварталів. Акації, акації… На сусідньому подвір’ї бавляться діти. Небо — наче перед дощем. У повітряних хвилях пірнають ластівки.

Браму проходять двоє морських офіцерів. З будинку, що навпроти, вибігає дівчинка — кидається до одного з них, висне на батьковій шиї.

Отже, я прибув на практику. Це вже друга в моєму студентському житті.

А першу проходив у Яромирі, в моїх рідних присупоївських краях…

Тоді вже через день газетярське життя так закрутило, так завертіло, що я ледве встигав умиватися та голитися. А з сніданком траплялися й перебої. Іноді доводилось бігти в редакцію натщесерце, а вже згодом викроювати хвилину і втихомирювати голод крихтами учорашнього бутерброда, які я старанно визбирував з шухляди стола.