Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 76

Районна газета, як молотарка в гарячу жнивну пору, — встигай тільки снопи на барабан подавати.

Особливо допікала коректура. Одного разу сталося таке. Полоси вже здано до друку, відтиснуто двісті примірників тиражу, ритмічно працює друкарська машина. Сиджу, милуюсь гарно заверстаним власним матеріалом. Раптом до коректорської нервово заходить редактор:

— А це, Юрію, з вашої вини!

У статті «Зразково організувати літнє утримання худоби» (ну й заголовок!), в якій автор критикував відставання деяких колгоспів з надоїв молока, написано: «…не дивно, що за першу декаду травня денний надій на корову становить тільки 45 кг». А треба — 4,5. Одна кома, а яка важлива, яка заковириста.

Редактор вважався хорошою людиною. Кричав мало. Та при його словах «це з вашої вини» я мало не провалився крізь землю.

Вичитував коректуру, писав замітки, опрацьовував листи. Лист трудящого — не власна кореспонденція, його не викинеш у кошик. Як не крути, у який відділ не надсилай, а працювати над ним комусь треба. А хто за мене це зробить: завідуючий, заступник завідуючого чи завсектором культиватора — так прозвали колеги одного працівника редакції, Трохима Швиденка.

Сідав сам. Опрацьовував нашвидкуруч. Ніс до зава.

— Погано, — казав той.

Переробляв.

— О, це вже краще.

Ніс до відповідального секретаря.

— Ай-я-я-яй, — хитав головою секретар. — Такий молодий, Юрію, а вже ледачий.

Червонів, вертавсь у відділ, викидав оброблене. Перечитував лист знову. Шукав «сіль». Не знаходив — писав авторові, що матеріал непоганий, але «за браком місця» його не можна вмістити на сторінках газети. Відповідь підписував від імені завідуючого. Це щоб сховати практикантські кінці у воду і щоб у журнал «Журналист» автор скаржився на зава — наука все того ж таки Розбишаки. А він працював у газеті, він «у курсі»…

З листами мати справу набридло. Рвуся «на передовий рубіж». Нарешті їду до колгоспу. Власне, йду пішки. Пішки за двадцять кілометрів. Подорож не дуже весела, та настрій бадьорий, піднесений. Іду. Згадую Мусіка і Гарбузика, які відвідували мотоциклетну секцію, думаю: все-таки добре мати районному газетяреві диво дев’ятнадцятого століття — велосипед.

Та кат з ними, з велосипедом і мотоциклом. Хіба мені доведеться працювати в районі? У нас, студентів-журналістів, такий вогонь палає в грудях! Нас ждуть континенти і архіпелаги. У нас стільки таланту! Хіба ми створені для районок?

Але хай живуть районки, тут починається наша практика!

Дорога в’ється понад Супоєм. Вода, очерет, рогоза, трави… Чайки-красуні ячать у прозорім небі.

Наздогнав якогось діда в солом’яному брилі з кропив’яним мішком під пахвою, на плечі, наче коромисло, — складена коса.

— Здрастуйте, — кажу бадьоро.

— Драстуй, — дід, підсліпувато мружачи очі, пильно подивився на мене, мабуть, пізнавав: чий то такий моторний парубок заводить балачку.

— Далеко до Кулябівки, діду?

— Не знаю.

— Хіба ви нетутешній?