Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 51

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

— Тут ніхто не вештався? — звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

— Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

— Іване Петровичу, коли дасте нам результати? — запитав експерта Бухов.

— До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

— Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать — біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

— Та жінка впізнала Ігоря, — пошепки мовив слідчий.

— Де він?!. Де?!. — закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: — Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.

17

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.

Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері — відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню — нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?.. Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.

Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.

— Де твої батьки?

— Вже на роботі, — Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.

— Ти сам живеш у під’їзді?

— Як це — сам?

— Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? — запитав суворо. Апостолов мовчав. — Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?

— Трохи потренувались.

— Коли повернулися додому?

— О дев’ятій вечора.

— І потім не зустрічалися?

— Ні.

— Ти не знайомий з Чикирдою Михайлом?

— Чикирда?.. Навіть не чув.

— Шкода. Слухай уважно: з дому, як зсутеніє, ні кроку. Вдень — тільки з товаришами. Ти мене зрозумів? — Апостолов заперечно похитав головою. — Словом, стережись. Загинув Ігор.