Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 50

— Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, — погодився слідчий.

— А якщо він не місцевий? — зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.

— Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, — відповів Тополюк. — Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.

— Слушно, — погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела — трійцю переслідували. За що?

— Значить, на черзі Апостолов, — роздумливо сказав Носаківський. — Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

— За розвитком подій — ніби так, — озвався Бухов.

— Треба попередити хлопчину, — порадив Польовий. — Нехай не потикається вечорами на вулицю.

— Зробимо, — пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше — у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки — лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч — гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

— І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? — запитав експерта Носаківський.

— Багато пальчиків і ось це, — він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. — Чоловічі шапки. І ще… — Голосов обвів усіх хитрим поглядом. — Тайник. А де він, га?

— Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, — посміхнувся Польовий.

— А ви коло нього стоїте, — сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.