Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 28

— Суботники?! Ваші?! — вражено витріщився на Макашину.

— Ой!.. — і буфетниця затулила рота долонею, щоб не засміятися. — Ви ж подумали… Ми так називаємо щосуботніх завсідників.

Євген справді подумав: Шейха, Бірона і Апостола втягли до секти суботників. Однак Римма Полякова вказала на вірний слід — трійця відвідувала кафе.

— Із якого часу вони стали «суботниками»?

— З грудня, — Макашина ще раз переглянула фотокартки й повернула їх Тополюку. — Симпатичні хлопчики.

— Що вони тут робили?

— Як що? — здивувалася буфетниця. — Пили, танцювали.

— Пили?!

— Брали дві пляшки шампанського, цукерки, шоколад, ковбасу або буженину. Оце й усе.

— А хто платив?

— Отой, — кивнула на його піджак, куди він поклав знімки. — З примруженими очима.

Значить, розраховувався Шейх. Цікаво.

— О котрій годині вони з’являлись і коли залишали кафе?

— О восьмій вечора і йшли о десятій. Поводилися пристойно, не так, як деякі.

В суботу у них тренування о 17.00. Отже, після нього поспішали в кафе. І тут вони зарекомендували себе зразковими юнаками. Але пили вино — порушували спортивний режим, й ніхто про те не відав, навіть батьки не помітили, не почули запаху алкоголю. Далебі діти верталися додому, коли всі спали або чимось займалися. Принаймні не було підстав для тривоги: скрізь хлопців вважали вихованими, і вчилися вони добре.

— Коли ви їх бачили востаннє?

— Минулої суботи.

— До них ніхто не підсідав?

— Ніколи. Вони завжди кладуть на вільний стілець свої сумки.

Авжеж, бо з тренування. Куди ж подіти спортивні й борцівські костюми, рушники? Без сумок їм не обійтися.

— Ви не помітили в кафе чи поблизу кульгавого хлопця з ціпком, високого, чорнявого?

— Ні. А ось той, з примруженими очима, іноді виходив надвір.

— І надовго?

— На кілька хвилин. Якось вибігла в коридор подзвонити додому, а він стоїть з чоловіком і лічить гроші.

— З яким чоловіком? — Євген напружився. — Чиї гроші?

— Мабуть, того хлопця. А чоловік мені незнайомий.

— Який він з себе? — силкувався приховати збентеження.

— Невисокий, кремезний, сивий, років сорока.

— Поліно Никодимівно, згадайте, коли це було?

— Десь на початку березня. Він ще тримав у руці світлого плаща.

— У вас гарна пам’ять, — похвалив її Тополюк.

— А непогана. Невже хлопчики щось накоїли? — поцікавилась, лукаво схиливши голову на плече. — У нас є кілька завсідників. Підозрілі типи: молоді й, видно, ніде не працюють, а гроші мають.

— Ми перевіримо. Ці троє — школярі, а ви їм шампанське… — докірливо мовив.

— Школярі?! На вигляд — дорослі хлопці! Учням не продають ні вина, ні цигарок. Хіба я не знаю? У самої двоє ростуть, — ображено насупилася буфетниця.

Євген вдав, що не помітив її образи, і запитав:

— А більше вам ніщо не впало в око? Може, щось незвичне?

— Незвичне… Вони приходили самі, — охоче розповідала буфетниця, напевне, знудилась без роботи або любила поговорити. — А танцювали з чужими дівчатами. І ви знаєте, хлопці не заперечували. Косували на них, а не чіпали. Аж чудно. У нас трапляється: зчинять бійку, наче півні.

Звісно, їх боялися — дзюдоїсти. Серед молоді інформація про спортсменів поширювалася швидко, особливо про штангістів, борців, боксерів. Вони користувалися неабияким впливом і авторитетом. Але чому Шейх запросив у кафе Римму, хоч доти й після трійця навідувалася сюди без дівчат? Напевне, справді йому подобалась однокласниця. Нічого дивного: вже починають дружити з шостого — сьомого класу. А він ні з ким. Тільки брошку — золотий вітрильник — Риммі…