Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 27

Не бачив Кондрук ні в спортзалі, ні поблизу на вулиці ані високого чорнявого хлопця, кульгавого, з паличкою, ані коштовностей чи грошей у Віталія. Наприкінці, прощаючись, він затримав Євгенову долоню і, дивлячись твердо в очі, переконано мовив:

— Аж ніяк не вірю у нещасний випадок. Віталій не боявся висоти, був спритним, тренованим, ніколи у нього не паморочилась голова. Тільки не розумію: навіщо сидів на підвіконні?

Тополюк не відповів, щоб не закидали докорів Рим-мі Поляковій. Сподівався: Бірон і Апостол теж мовчатимуть.

10

Кафе «Дружба» містилося на проспекті Леніна. Воно далі від відділення міліції, тому Євген частіше обідав у «Світанку». Він передбачив вірно: після перерви в кафе всього кілька відвідувачів. Під стелею крутився великий вентилятор, однак прохолоди не давав — молов задушливе повітря з пахощами кухні.

Тополюк взяв зелений борщ, гуляш з макаронами і лимонний напій, сів біля вікна, запнутого рожевою гардиною. Обідаючи, розглядав кафе: зала продовгувата, заставлена коричневими столиками, на стіні напроти входу мозаїчне панно — юнак і дівчина взялися за руки, під ним музичний автомат, коло дверей буфет (з-за вітрини визирала голова буфетниці в білій намітці). Увечері тут, мабуть, затишно і весело. Шкода, він раніше сюди не заходив. Можливо, й побачив би тут трійцю. Втім, чи вони справді навідувались у «Дружбу»?

Лимонний напій запашний і кислуватий, з присмаком цитринової скоринки. Євген смакував ним, заздрісно поглядаючи на засмаглих дівчат у квітчастих ситцевих платтях, які з насолодою пили мінеральну воду. Очевидно, щойно з пляжу, бо волосся мокре. Коли ж і він позагоряє з Надією? Торік за ціле літо вдалося лише тричі посмажитися досхочу. А відпустка випала у жовтні. Поїхав до матері у Крайгород, викопав картоплю, заготовив на зиму дров. І цього року доведеться відпочивати восени. Хто ж їй допоможе?

Ну от, пообідав. Попрямував у буфет. Розморена духотою молода жінка з довгастим обличчям і яскраво нафарбованими губами сонними, невиразними очима дивилася на Тополюка. Євген привітався — буфетниця важко кивнула, назвав себе — і дрімота щезла з її лиця. Жінка встала, обсмикнула халат й осмисленим поглядом очікувально втупилася в капітана.

— Ваше прізвище, будь ласка? — запитав її.

— Макашина Поліна Никодимівна. А я вас знаю, — грайливо вигнула насурмлену брову.

— Звідки? Щось я не пригадую…

— Ви часто обідали у «Світанку», а я там до листопада працювала на касі. А раз були ввечері з гарною дівчиною.

Євген зніяковів. Вона бачила його з Надійкою. Вони тоді забігли повечеряти перед кіно.

— Вірно, — він здивувався такій пам’ятливості. А сам він не звернув уваги на неї: сидить касир, натискає на клавіші, дає решту… Нічого примітного. Подав їй три фотокартки. — Скажіть, будь ласка, чи відвідували кафе ці особи?

Буфетниця уважно переглянула знімки, ворушачи губами і бровами, ніби безгучно жваво розмовляла. Звела очі на капітана.

— Авжеж, наші суботники, — відповіла з усмішкою.