Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 125
Віктор Тимчук
«Чого журитесь?» — спитав Довженко.
«Та, — знітився Прохоренко, — герой не розкривається».
«А де ви з ним розмовляли?»
«На роботі».
«При людях?»
«При всіх, які були».
«То ж то й воно. Ви припустилися помилки».
«У чому?»
«У підході до героя. Хочете, підскажу один з варіантів?»
«Ще б пак!»
«Підіть з ним після роботи повечеряти. Посидіть, погомоніть про те про се… Хай він повірить вам, що ви — теж людина, а не, вибачте, бюрократ з авторучкою…»
Прохоренко послухав. І справді: заговорив екскаваторник, розкрився. І нарис вийшов путній.
У нашому ділі «взяти матеріал» — теж майстерність.
А ще Прохоренко оповідав, як Остап Вишня їздив до Макара Посмітного. Знайомі вони, тобто Вишня і По-смітний, були й раніше, не раз зустрічалися на республіканських нарадах у столиці. А то Вишні доручили написати нарис про цього відомого на Україні голову колгоспу. Приїздить він до Макара.
«Здрастуй, Макаре», — були вони на «ти».
«Здрастуй… Ну, то з чого почнемо?» — питає одразу Посмітний.
«З борщу, Макаре, з борщу».
Сіли вони їсти борщ. їли день, їли другий, їли третій. На четвертий Посмітний і питає:
«Слухай, Остапе. До мене приїздило багато різних кореспондентів. Вони за кілька годин списували цілі блокноти. А чом ти нічого не записуєш, нічого не питаєш?»
«А нащо питати: ти ж все одно нічого не знаєш!»
І жартома наче сказав Вишня, а Посмітний образився. Як це він, ветеран колгоспного руху, герой, депутат і т. д. — нічого не знає!
«Не знаєш», — стояв на своєму Остап. І визирнув у вікно.
А саме вивели до колодязя бугая напувати.
«От як, — питає Вишня, — звати отого бугая?»
Посмітний тик-мик…
«Бачиш: я ж казав, що ти нічого не знаєш», — засміявся Вишня.
Після того Посмітний переписав у свій записник клички бугаїв, коней, корів. Вивчив, як своїх людей.
А Вишня поїхав собі.
«Ну, — гадав Посмітний, — борщем почалося, борщем усе й кінчилося».
Аж через певний час отримують «Радянську Україну». А в ній на другій сторінці — нарис «В гостях у Макара Посмітного».
Казав Посмітний опісля:
«Багато до мене приїздило кореспондентів, багато писало. Але так, як Вишня, ніхто не зумів».
Подати матеріал у нашому ділі — не менша майстерність, ніж узяти.
На околиці Волинська, недалеко від Стиру, над лугом, височать руїни фортеці. Гора доволі висока, звідси відкривається вид на вулицю Леніна, на все місто.
Унизу, на лузі, шикуються стовпи високовольтної лінії. А під ними, в очеретах, кумкають жаби. Повіває вітерець, гонить хвилю за хвилею по тирсі, по житняках.
І поринаєш мимоволі у роздуми про минуле, про людей, що будували цю фортецю, про січі, що точилися біля його стін, про вітри століть, що донесли до наших днів стільки таємниць, а ще більше — відкриттів…
На гору піднімаються хлопець і дівчина.
І до них торували ту стежку пари. Стіни списані іменами, прізвищами, датами… Є напис 1700 року. Вчитуєшся в ті подряпини і мовби хочеш заглянути в товщу віків, уявити долю тих людей, що ходили тут, і людей взагалі. Про що вони думали, говорили?.. Які в них були мрії, ідеали? Яке життя? І чи не хотіли вони тоді уявити, побачити нас, мене?
