Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 123
Віктор Тимчук
Може…
Журналісти почали скандувати:
— Сло-во де-канам! Сло-во де-ка-нам!
Виступив Юлій Але Не Цезар, за ним — професор-фізик.
Наш декан сказав:
— Ми живемо у вік супутників. То ж хай усі дівчата обзаведуться своїми супутниками і останній рік навчання хай стане роком весіль!
Деканові налили шампанського. Він трішки лишив у фужері. Хтось помітив:
— Е, ні, так діло не піде.
— Пити до дна!
— До дна!
Останні краплі з його фужера полетіли під стелю:
— На щастя!
— Хоч і не до дна, та випив.
— Ура-а-а!..
І знову:
— Гірко!..
Естафету тосту прийняв декан-фізик:
— На Сході є чудова традиція. Там бажають молодим весняного тепла і вишневого цвіту. Що це таке? Люди саджають біля будинку молодят вишні — цілий садок. І коли садок навесні зацвітає, в ньому мовби втілюється душевна краса, щедрість і щирість почуттів тих, що гуляли у молодят на весіллі. Так ось і я бажаю Ларисі та Василю весняного тепла і вишневого цвіту;
— Цвіту на віки!
— На щастя в гуртожитку!
— І у власній квартирі! Були жарти:
— З нашого короба лише краєць лишився.
— Але який!
— І кому дістався, га? Фізикам! Признайтеся, прогляділи журналісти?
— Прогляділи, проморгали…
Були пісні.
Коля Аргат весь час намагався заспівати своєї:
Знаєте, як мріють студенти?..
Отак ні сіло ні впало розсядуться на ліжках, стільцях, відкладуть книжки, конспекти… і…
Спочатку якусь історію смішну згадають. Для запалу, для зав’язки, котра ніби згуртує їх, викличе атмосферу відвертості і взаєморозуміння. Потім сягнуть широт земних, торкнуться проблем світових, берегів незвіданих… І забудуть, що скоро сесія, екзамени, що кожному є що читати і конспектувати.
— Нещодавно, — почне один, — прочитав я в газеті: якийсь англієць прожив, згідно з записами церковних книг, двісті сім років. Народився у тисяча п’ятсот вісімдесят восьмому році, а помер у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. За цей час в Англії змінилося дванадцять королів!..
— У нас на півдні, — докине другий, — у Грузії, Абхазії вік сто років — не дивина.
— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…
І завертілось, закрутилось…
— Прожити б тисячу літ, га?
— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.
— Сто п’ятдесят!
— Сто.
— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.
— Це — мить.
— Менше миті.
І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…
— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..
— Є гіпотеза, що на Марсі…
— Яблуні цвістимуть?
— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…
— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?
— Далі.
— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.
