Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 126

Каміння, каміння… Трави, трави… Кумкають жаби, дзвенять над землею дроти…

І находить на мене бажання писати, писати! Стільки виникає тем, вони чіпляються одна за одну, не знаю навіть, з якої почати.

Вони рвуть, шматують душу.

Засісти б за стіл і не піднімати голову, поки не охолоне рука.

А вітер часу шумить, жене — все вперед і вперед, ніколить…

КОНСПЕКТ ДЕВ’ЯТИЙ

Ми у літніх військових таборах, на перепідготовці. Сонце зустріли в дорозі — ішли полем, полем… Потім екіпірувались. Звикаємо до форми, підшиваємо комірці.

Розбишака пародіює Пироженка:

Блиснуло сонце жовтим гарбузом Крізь розірвані підштаники хмар.

ЛИСТ ДО ОЛІ

Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…

Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.

А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»

Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:

Він спить — і бачить дивний сон, Неначе в полі гарбузи, Неначе в полі гарбузи Хропуть натхненно в унісон. Йому ввижається вві сні, Що роблять кашу з гарбузів, Що роблять кашу з гарбузів, Яка народжує пісні…

Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.

І вже звідти чути:

— Як хороше жити!..

— А що таке — жити?

— Робити щось корисне для себе і людей.

— У чому сенс користі?

— У праці.

— Ти знайшов, виходить, себе?

— Так.

— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…

— А я знайшов.

— Працювати?

— Працювати.

— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…

— Мені здалося, що так буде краще.

— Чому?

— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.

— А до університету ти ні в чому не розбирався?

— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?

— Ти став сильніший?

— Став.

— Тобі не страшно вирушати в плавання?

— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…