Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 126
Віктор Тимчук
Каміння, каміння… Трави, трави… Кумкають жаби, дзвенять над землею дроти…
І находить на мене бажання писати, писати! Стільки виникає тем, вони чіпляються одна за одну, не знаю навіть, з якої почати.
Вони рвуть, шматують душу.
Засісти б за стіл і не піднімати голову, поки не охолоне рука.
А вітер часу шумить, жене — все вперед і вперед, ніколить…
КОНСПЕКТ ДЕВ’ЯТИЙ
Ми у літніх військових таборах, на перепідготовці. Сонце зустріли в дорозі — ішли полем, полем… Потім екіпірувались. Звикаємо до форми, підшиваємо комірці.
Розбишака пародіює Пироженка:
ЛИСТ ДО ОЛІ
Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…
Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.
А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»
Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:
Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.
І вже звідти чути:
— Як хороше жити!..
— А що таке — жити?
— Робити щось корисне для себе і людей.
— У чому сенс користі?
— У праці.
— Ти знайшов, виходить, себе?
— Так.
— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…
— А я знайшов.
— Працювати?
— Працювати.
— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…
— Мені здалося, що так буде краще.
— Чому?
— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.
— А до університету ти ні в чому не розбирався?
— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?
— Ти став сильніший?
— Став.
— Тобі не страшно вирушати в плавання?
— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…