Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 122

У кого з нас, студентів, щаслива любов?

Сьогодні довідався, що Дем’ян Цап-Цапенко всі ці роки кохав… Варю Ремез.

— Він чекав, коли ми з Вітею посваримося остаточно, і тоді накладе лапу він..

Варя говорила про нього недобре. Як про підступника.

— Не дурій!..

— Чесне слово. Я зрозуміла давно. А вчора дійшло до ультиматуму. І я не буду мовчати!

— Якого ультиматуму?

— Поставив його Цап-Цапенко: якщо не ходитиму з ним, покине університет. Сьогодні відмовився складати політекономію. — Тепер я знаю, — мовила ображено Варя, — хто написав мені тоді, в Південнолиманську, анонімку.

— Невже?..

— Це його робота!

От уже справедливо: чим далі в ліс, тим більше дров.

Чим ближче до випуску, тим частіше різні несподіванки та сюрпризи.

І трапляються досить неприємні.

…А втім, є й приємні. Як є, видно, й щаслива любов.

У суботу ми гуляли на весіллі в Лариси Короб. Вийшла вона заміж за фізика, ліквідувавши, як висловився секретар парткому Береговий, проблему: лірики чи фізики?..

Ми гуляли на весіллі.

Не було, звісно, традиційних народних заручин, не пекли молодиці короваю, не вили дівчата вільця, не ходила наша Лариса з дружками по Славгороду — весілля було просте, студентське. Та відгомін народних звичаїв почувався і в піснях, і в розмовах, і в дотепних суперечках фізиків та ліриків — журналістів, мовби точилися ті перепалки між сватами, боярами і світилками.

Отож не кучерявилось на столі вільце, не лежав, мов засмажене порося, коровай і не тріщали кленові дошки від весільних наїдків. Стіл був скромний, студентський. Більше того, можливо, це було перше в історії безалкогольне весілля, які лише згодом почнуть входити в моду, бо геть весь стіл заставили пляшками з етикетками «Лимонад», «Вишневий напій», «Росинка»…

Правда, це нас ніскілечки не гнітило. Навпаки, ми охоче вживали «святу водичку» — так охрестив Розбишака цю мінерально-солодку випивку, яка не забивала памороки, нікого не дурманила.

Перший тост узяв фізик, товариш нареченого, можна мовити — старший боярин. Він сказав, що в цьому святі і його вина, бо саме він познайомив Ларису з Василем Крайцем. Сталося це на одному університетському вечорі. Василеві сподобалась Лариса, та він не зважувався підійти до неї, губився… Втім, не розгубився згодом, коли проводив додому. Саме задощило. На тротуарах — калюжі. Не можна навіть підійти до гуртожитку. Тоді Василь схопив Ларису на руки і — через калюжу.

— А не впустив?

— Мабуть, ні.

— Молодець!

— Так хай же Василь усе життя буде таким.

— Молодцем, — підказали.

— …Як у той перший вечір, коли ніс Ларису на руках, — закінчив свій тост фізик, старший боярин.

— І не випускає.

— Ніколи!

— Це небезпечно: калюжі кругом і… хлопці.

— Хлопці журналісти!

— Чуєш, Василю?

З кутка хтось вигукнув:

— Гірко!

І довкола закричали:

— Гірко, гірко!..

Я сидів ліворуч від молодих, на покуті, і мені видно було більше молодого, ніж молоду. Вони соромливо, наче аж обережно, мовби вперше, цілувались.

Оля не гуляла на весіллі — їздила саме додому. І я подумав: може, і я доживу до такого дня? І саме так несміливо поцілую Олю лише за весільним столом?..