Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 118

У мене закрутило в ніздрях. От халепа! Закрив ніс і рот долонею, та вже ж якийсь звук, схожий на собаче харкотіння, вирвався крізь пальці назовні.

— Що це? — насторожилась учителька.

— Мабуть, кіт, — заспокоїв льотчик.

Василь корчився від сміху, а в мене на лобі виступив піт.

— Ну, мені вже пора, — сказала вчителька і на прощання сама поцілувала льотчика.

А льотчик поцілував їй руку.

На тому вони розійшлися.

Скінчилася й наша засідка. Розчаровані та зморені вертали ми додому, згадуючи вже не те, що чули та бачили, а подробиці наших кількагодинних мук: як нас кусали комахи, як ми сиділи, як хотілося чхати, сміятися, перекинутися словом.

Ми були розчаровані. Ми гадали: хто-хто, а вчителька могла б побалакати про щось путнє, про щось таке, чого ми зроду-звіку не чули, а вона… лише цілувалась… Що вже тоді глузувати з того неотесаного парубка, який питав у дівчини про курей.

…Сплив цей епізод, а за ним прийшли рядки Віктора Гюго, прочитані вже студентом в університеті:

Де вчаться любощів? Де ж учаться кохання? У вітру запитай, що кущ калини гне, У мотиля, що мчить на полум’я нічне, У променя, що нам несе тепло її світання, У пташки, що летить з нудного зимування. Гніздечко в’є м’яке, жде пари в тишині! І серце знітиться: «Хіба ж те знать мені?»

Згадую зараз настанови Лушпенка, згадую давню історію свого ходіння по науку любові, вірш Гюго і думаю, що про кохання не розкаже, либонь, ніхто в світі.

Прощайте, пороги рідної хати. Прощайте, вишиті рушники на білих стінах і материні потьмянілі образи на покуті. Спочив чи не спочив удома, а вже знову час у дорогу!.. Попереду життя — неспокійне, тривожне, клопітне… Знаю, в ньому не буде затишку, спокою, та, власне, я й не прагну їх, бо така моя натура і таку обрав собі професію.

Стукотять колеса, б’ють лунко по рейках, як невидимі дзвонарі.

І в душі дзвонять вони. Ні, то не дзвони гудуть. То бринять струни гітари. То гітара і пісня так хвилюють, видзвонюють…

У вагоні ж бо їдуть студенти — повертаються, як і я, з канікул до Славгорода.

Бабине літо коротке, Жарка пора…

Бабине літо… Варя, Оля…

Передосінній смуток природи і остання жіноча любов.

Бабине літо… Сріблясте павутиння в небі й перша сивина на скронях матері…

Бабине літо коротке, Жарка пора…

Південнолиманськ… Білі ромашки на березі Інгулу… Ксеня Андріївна… Павутинки, що ними я так чудувався в дитинстві…

«Бабине літо», — я так назву оповідання про любов Ксені Андріївни. Я повинен про це написати не відкладаючи. Тут знадобиться мені і її розповідь і мої враження від ночі, коли я скиртував солому в селі, тут допоможе й моє ще нерозквітле кохання до Олі…

— Справжня любов можлива тільки до сімнадцяти років, — рішуче наполягав Слободян.

Ми, тобто я, Марко Лопух і Микола, вийшли з бібліотеки, а що завели мову про кохання, то й не дивина: кого з студентів не цікавить ця тема?

— Я маю на увазі, — розвивав свою думку Микола, — любов чисту, романтичну. Згодом же люди вкладають у це поняття інший зміст.