Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 119
Віктор Тимчук
Марко заперечив:
— Людина любить, поки живе і відчуває силу.
— Ти не зрозумів мене. І не можеш зрозуміти…
— Що, я не любив, чи що? — буркнув Марко.
— Ти вийшов з того віку.
— Мені теж було сімнадцять.
— І саме тоді ти полюбив Катрю Поясок? — пустив іронічну стрілу Слободян.
Марко не розсердився. Та й загалом серед студентів не прийнято вибухати гнівом, якщо тебе навіть образили. Треба зуміти проковтнути пілюлю, аби достойно реабілітувати себе, відстояти.
Ні, Катрю Поясок Лопух полюбив згодом. А до того було в Марка, як і в кожного з нас, перше кохання. Ночей дві чи, може, три не спав він, не їв, а все бачив перед собою одну дівчину.
— А на четверту ніч…
Ні, це було не четвертої ночі, а четвертого вечора. Марко зустрів цю дівчину в театрі. Вона глянула, приязно всміхнулася.
— І я побачив, — зізнався Марко в тому, в чому, либонь, нікому ще не зізнавався, — що в неї нема одного зуба. Жах! Любов як рукою зняло…
Ми засміялись.
А Марко:
— У такі роки уява малює більше, ніж нам пропонує дійсність… Ми хочемо бачити своїх коханих ідеально довершеними. А пізніше…
— А пізніше ти цього не хочеш?
— Хочу. Але пізніше любов мужніє, розумнішає…
— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.
— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.
Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:
— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…
Микола спалахнув:
— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.
Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.
— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.
— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.
— І розумною, — докинув я.
Марко й на те знайшовся:
— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…
— Де прийнято? — перебив я.
— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.
— Чому? — наївно запитав Микола.
— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.
Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.
Ми видивляємо їх з небес, а вони, як відомо, прийдуть із землі.
На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.
Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…
Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!
Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез: