Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 116
Віктор Тимчук
Допалюючи цигарку, Грицько смоктав її особливо смачно.
— З того часу я плачу і журюся тільки від великого щастя. З того часу я дуже люблю весну. А ще більше — того хлопчика, якого, напевно, колись розшукаю. Може, це ти, Юрку?..
Я не хотів перебивати Грицька. І нічого не відповів.
— А пісні я співаю й зараз, я їх дуже люблю — веселі й жалісливі, я навіть думаю, що вони можуть рятувати світ від будь-якого нещастя…
Грицько замовк, кинув в урну з водою недокурок, а потім раптом різко повернувся до мене:
— Де ж ти, де ти, маленький хлопчику, маленький бог доброти, що міг мене образити, бо був дужчий, та не образив, а зробив моє щастя ще повнішим, яскравішим?
…Я, здається, краще став розуміти Грицька. А ще думаю: людина ніколи не повинна забувати доброти, яку зробили їй інші люди.
У цьому має рацію і моя колишня вчителька.
Цікаво все-таки: тільки подумав про Олю і відразу ж зустрів її. Що це — випадковість чи фатум? Може, природа знає про нас щось таке, чого ми не знаємо, і підводить нас до цієї межі пізнання? Може, вона таки хоче, щоб ми були разом з Олею?
Проводив її на канікули. Сесію вона склала достроково і Новий рік зустріне вдома, в селі.
Домовились побачитись в університеті. О дванадцятій я був у кабінеті журналістики. Лариса Короб передала, щоб я хутко їхав до гуртожитку: мене шукала Оля.
В коридорі гуртожитку хлопці мили підлогу і зустріли мене словами:
— А Білокрилиха вже пішла з чемоданом…
От тобі й на!
Я на таксі — і на вокзал. Знайшов Олю біля кафе. Вона була в червоній в’язаній шапочці з біленькими цятками і в легкому пальтечку.
— Тобі не холодно?
— Я сама холодна. Ти ж знаєш. Мене мороз не бере.
Сіли в кафе під ялинкою.
— Хочеш, складу тобі вірш? — запропонував я знічев’я.
— Ти ще й поет? — звела тонкі брови Оля. — Малюєш, нариси пишеш, вірші.
— Ні, віршів не пишу. Це так, для тебе. Хочеш?
— Яка дівчина не хотіла б, щоб їй присвячували вірші.
— То слухай…
Я почав експромтувати:
— Чи не рано глаголити мінором, Юрію?
Хоча б уже вона не казала цих слів! У них ніби якийсь натяк прозвучав: ніби надія проглянула крізь хмару з майбутніх днів щасливих.
— Пора, — сказав я, глянувши на годинник.
— Пора…
Перон. Потиски рук. Зблиск мінливих розхвильованих очей.
І — більше нічого…
КОНСПЕКТ СЬОМИЙ
Думаю про Олю. За що її люблю? І чому так виходить? У ті хвилини, коли здається, що я не можу без неї дихнути, її нема поруч. А зустрінуся — знову проза. Не знаю, що робити, як поводити себе, що казати.
«Розмова в такому ділі коротка», — повчає іноді нас, юнаків, Іван Лушпенко. І смачно позіхає.
Лушпенкові вже сорок. У нього є сім’я — дитина, дружина, теща. Правда, від сім’ї, точніше від тещі, він утік до гуртожитку.
Невже він ніколи не любив? Чи любив, та вже забув?..
«Віршиками жінок не підманиш. Вони лірики не люблять».