Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 9

— Ви і вчора тут були? — запитав.

— Була, доки не стемніло, — непривітно буркнула.

— Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

— Хлопчину?! — Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. — Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

— Дякую за насіння, — і рушив од неї.

— Зачекайте! Якого хлопчину? — стривожено перепитала.

— Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи — він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

— Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

— Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

— І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

— У цьому році ні. Ось рік…

— Як мені потрапити на Пушкінську?

— Обійдете стадіон — і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! — подумки мовив. — Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.