Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 8

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.

— Фотографував Віталик… на Перше травня, — пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

— Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, — пообіцяв їй.

— Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

— По якій Пушкінській? Коли? — здивувався я.

— Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, — знічено мовила. — А хіба я вам?..

— Радутний — тренер?

— Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, — і розгублено, стримуючи сльози, додала — З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина — не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти — десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі — ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

— Е-хе-хе, життя… — зітхнула. — Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

— І як ви щодня витримуєте на такому сонці? — зауважив.

— Пожалів… — Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. — Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

— Насипте в кульок, — попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.