Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 7

— Де ви працюєте?

— На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

— Йому не сповістили?

— Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

— Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

— До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

— А де ваші батьки?

— Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

— Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?..

— Ні, ні! — гаряче заперечила. — Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

— А його товаришів?

— У нього лише один вірний товариш — Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

— Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія — сумна і болісна…

— Я ніколи його не проводжала, — нарешті мовила. — Він завжди з Віталиком…

— Ви знаєте, де водна станція?

— Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом — причали, — пояснила мені. — Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

— Чому він обрав саме вітрильний спорт?

— Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

— Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?

— У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

— А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

— Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

— Ви тут нічого не зачіпали?

— Ні.

— І не прибирали?.

— Руслан сам прибирає свою кімнату.

— А він не залишив ніякої записки?

— Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

— Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

— Є…

— Бажано останнє фото, — уточнив я.

— Зачекайте, — взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?.. Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.