Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 41

— Розпишіться в отриманні. Я розписався.

Прочитав у резолюції:

«Тов. Загайгорі. До справи зникнення Табурчака Р. В. Ольховий».

То була скарга Русланового батька:

«Моя дружина подала заяву, що наш син не повернувся 7 липня додому з тренування. Я приїхав з відрядження й дізнався, що його досі не знайшли. Воно й не дивно, бо таку важливу справу Ви доручили молодому й недосвідченому працівникові, який у розмові зі мною признався, що не знає, де шукати нашого сина.

Коли найближчими днями його не знайдуть, я поскаржуся прокурору і міністру. Я цю справу так не залишу. У нашій країні не зникають безслідно люди. Ми втратили сон і спокій, а дружина зчорніла від горя. Прошу прискорити розшуки нашого сина.

Табурчак».

Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.

Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку — строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.

У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому, нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.

— А вам не гикалось? — іронічно примружився він.

— Чого? — не зрозумів його.

— Бо через вас оцей дим, — скрушно похитав головою. — Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.

— Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, — ображено сказав.

— Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він — батько, — поправив мене майор і посміхнувся. — Ціна його недовір'ю — нуль. Ольховий теж так вважає.

— Не подобається мені Табурчак, — признався я, сідаючи за приставний столик.

Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?

— Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив Скорич, не відриваючись від справи.

Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…

— Про Кисюру поки що не треба, — зауважив майор.

— Мені гарну звістку подав Загата.

— Яку? — Скорич одсунув папери.

— Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.