Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 42
Віктор Тимчук
— Цікаво, — покрутив головою Скорич. — Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?
— Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.
— Давайте. Він охоче згодиться, — посміхнувся майор. — Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.
— Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? — здивувався я. — Мені здається, йому ніщо не загрожує.
— Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… — Скорич підняв угору вказівний палець. — З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.
— Яке «але»? — забринів мій голос від хвилювання.
Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.
— Дзвінок Руслана додому після тренування, — сухо, офіційно відповів.
— Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, — сказав я. — І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…
— Хай дзвонить, — байдуже перебив Скорич. — А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?
— Навіщо? — повторив я і замислився. — Ніби хоче виправдатись… перед дружиною і самим собою. Мовляв, не сиджу склавши руки, а щось роблю, щоб розшукати сина.
— Еге, виправдання. Значить, підсвідомо підтвердив, що син знає про його зраду, — зробив остаточний висновок Скорич. — Адже він пішов од вас без невдоволення?
— Тільки спочатку…
— Ну от, — майор задивився у вікно й раптом спитав: — Ви любите дітей?
Я розгубився, бо ніколи не ставив перед собою подібного запитання. Діти… До них я не виявляв особливої цікавості, бо-вони якось існували поза моєю увагою. Коли б зі мною росли молодші брат чи сестра, може, мав би більше прихильності до дітей. І тут я подумав, що мої ровесники вже давно батьки, а дехто відсвяткував перший шкільний дзвоник. Мені стало сумно, наче поступово втратив щось найдорожче. Гостро, як ніколи, я зрозумів біль своєї матері, яка досі бідкалась моїм холостякуванням.
Скорич помітив, що я знітився, й підбадьорив:
— Звісно, вам зараз важко відповісти. Але все попереду. Так от…
Задзвонив телефон. Дмитро Юхимович неохоче підняв трубку.
— Скорич, — коротко сказав.
Його обличчя зосередилось. Він подивився на мене, і я зрозумів, що трапилася подія, до якої я теж мав відношення.
— Хвилиночку, сержанте, — перебив співрозмовника майор. — На тілі не видно слідів наруги? А на зап'ястях рук і щиколотках ніг нема залишків мотузки? — запитав Скорич. — Угу… угу… Зачекайте. Через півгодини приїде капітан Загайгора, — і поклав трубку.
Я здогадався, що знайшли чийсь труп. Мені забракло повітря.
— Біля маяка до берега прибило утопленика, хлопчину, — сказав майор. — Сідайте в машину до Миколи, заїдьте за Табурчаками і до маяка. Проведете опізнання.