Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 39

— О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! — видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

— А що сталося?

— Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці — Хрипливий!

— На якій?

— На проспекті Леніна! — біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова — повідомив.

— Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, — уже спокійно говорив майор. — Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло — передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину — впізнав по номерах.

— Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, — сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

— Що, нема? — напружено запитав майор.

— Он він! Біля бочки з пивом — нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

— Де він? — тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

— Щез. Пив пиво і — мов у воду…

— Давно?

— Недавно.

— Ви залишайтеся біля автобуса, — сказав майор Луцику. — А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

— Та мені… — вихопився Луцик.

— Коло автобуса, товаришу! — незаперечним тоном повторив Скорич. — Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?

— Так точно! — озвався Микола — молодий наш водій.

— Якого кольору чуб у грабіжника? — поцікавився я.

— Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, — невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!

Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.

Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.

— Нічого, ще попадеться, гад, — підбадьорливо сказав Луцик. — Сяде до мене в автобус.

— Тільки без самодіяльності, шановний, — попередив його.

Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.