Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 35
Віктор Тимчук
Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.
— Де тренер Нагорняк?
— Прямо по коридору і праворуч, — кивнув мимохідь.
У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.
Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.
— Вам кого? — запитав.
— Товариша Нагорняка.
— Слухаю. З ким маю честь?..
— Інспектор карного розшуку Загайгора.
— А, міліція, — Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: — Котрий з них нашкодив?
— З цих — ніхто. Ви давно працюєте тренером?
— Двадцять шість років, — відповів, потираючи зламане перенісся. — Давайте сядемо.
Підійшли до низенької лавки й сіли.
— Ви знаєте всіх боксерів міста?
— Знаю. Хто саме вас цікавить?
— Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.
— Двадцять п'ять — це вже колишній, — посміхнувся Нагорняк. — Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.
— А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.
— Не міг би, а справді стався такий випадок, — відповів Нагорняк. — Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.
— Хто? Коли?
— П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… — І тренер доповнив красномовним жестом — схрестив по два пальці рук і продовжив: — Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше — двадцять три. Прикрий випадок.
— Ви його зустрічали в місті?
— Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, — упевнено розповів Нагорняк.
— Чим він примітний? Голос не хрипливий?
— У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, — зауважив тренер. — А голос нормальний.
— Його адреси не пам'ятаєте?
— Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.
— А його батьки?
Нагорняк знизав плечима.
— Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! — до когось гукнув і спитав: — А ви самбіст?
— Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?..