Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 33

— Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

— Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

— А хто взяв трубку? Ви?

— Дружина. Мене ще не було.

— Що вона казала?

— Не зрозумів.

— Що казала у трубку ваша дружина? — пояснив йому.

— А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. — Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі — коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

— Коли ви приїхали до Києва?

— П'ятого.

— На скільки днів?

— На шість.

— Як ви дізналися, що зник Руслан?

— Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… — Табурчак відвернувся до вікна.

— В яке управління?

— «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава — туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву — влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

— Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? — попросив його.

— Десь переховується, — відповів не вагаючись. — Грає нам на нервах. Теперішні діти…

— З якою метою? Він же добре вихований, — зауважив я. — Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

— І через це він утік? Ну, капітане! — обурився Табурчак. — Ми з Русланом не сварилися.

— Чого ж він покинув батьків?

— Не знаю, — Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. — Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

— Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, — насторожено поглянув на мене майор.

— У мене був Табурчак, — радісно випалив.