Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 32
Віктор Тимчук
У двері постукали.
— Заходьте!
Зайшов дільничний інспектор Загата.
— Сідайте, лейтенанте..
— Дозвольте води?..
Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.
— Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.
— Шулешко… — Загата потер лоб долонею. — Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?
— Еге.
— Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, — випалив інспектор одним духом.
— З кимось зустрічається?
— Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.
— Значить, живе тихо, скромно?
— Хто зна… Трапляється, тиха вода — греблю рве. — Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?
— Коло її знайомих.
— Дізнаюсь.
Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.
Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку — я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.
— Ви чого псуєте державне майно? — жартома сказав йому. — Двері не залізні. Якщо кожний…
— Я… я… до Загайгори, — засапано вимовив він.
— Я Загайгора.
Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.
— Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!..
Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.
— Ваше прізвище?
Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача — каштановочубого, кремезного чолов'ягу.
— Ваше прізвище? — повторив запитання.
— Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, — вже нормально відповів.
— От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, — кинув йому докір.
Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:
— Невже за чотири дні не можна розшукати сина?
— Де?
— У місті. І вам краще знати де.
— Ви помиляєтесь. Ми не провидці, — не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. — Ви нам теж повинні допомогти.
— Як? Чим? — важко опустився на стілець. — Дозвольте закурити? Руки трусяться…
Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.