Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 15

— Розкажіть, лейтенанте, про цього, як його, Чмиха.

— Чмих — прізвисько, а за паспортом — Цибух Петро, 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, час від часу влаштовую його на роботу, а він кидає, або звільняють за прогули і пиятику. Возимося з ним, виховуємо-перевиховуємо, — розвів руками Загата. — Така наша доля. До речі, він мій колишній однокласник.

— Не жалкуєте?

— Сам захотів. Чого жалкувати? І подобається робота, — дільничний пригладив вологий чуб. — Ось він вулицю переходить.

Я подивився у вікно, потім на Загату, бо нічого не побачив.

— Мені видно у шпарку між занавісками, — пояснив.

Підійшов до вікна. Кортіло самому впізнати Цибуха.

Уважно глянув на перехожих, і мені відразу кинулись у вічі двоє. Перший — молодик у темних окулярах і кремовій сорочці, що петляв між машинами, переходячи вулицю. Другий — давно не стрижений, кругловидий і присадкуватий, перевальцем ішов тротуаром, лузаючи насіння. Одягнутий у блакитну теніску і вим'яті штани. Хто з них? Мабуть, другий. Та це не Хрипливий. Той легший, пружніший. Коли біг до автобуса, це було особливо помітно.

— Патлатий? — запитав у Загати.

— Здорово, товаришу капітан! — захоплено вигукнув дільничний і недовірливо запитав: — Ви справді ніколи його не бачили? Маєте пильне око.

До кімнати увійшов Цибух, продовжуючи лузати зернята і спльовувати лушпиння в кулак. Раз за разом, наче йому закладало носа, він голосно чмихав ним… Не хотілося дорікати Загаті за те, що не вміє відрізнити хрипоти від чмихання. Змовчав через те, що й сам не без гріха. Цікаво, звичайно, послухати їхню розмову і чим вона закінчиться, та треба йти.

Тепер слід з'їздити на водну станцію. Соромно признатися, — зрадів, що зустріч з Хрипливим не відбулася. Спіймати грабіжника — справа моєї честі. Зійшов з тролейбуса на вулиці Декабристів. Четвертий будинок від зупинки той, у якому жила Табурчак… Я поглядав на нього, на вікна шостого поверху, і мені здалося — за фіранкою стояла згорьована Валентина Гнатівна і дивилася на вулицю.

Під акацією, як і вчора, сиділа базарувальниця. Чому вона розсердилася на мене?

Під'їхав трамвай. Мій, якраз до водної станції.

Вітерець з лиману приємно остуджував обличчя. Я постояв на майданчику біля двох гармат часів Потьомкіна. Вода ряхтіла, вигравала світлими брижами. На протилежному березі виднілася водна станція: біля причалу погойдувалися білі вітрильники. А над широким плесом припадали до хвиль, тривожно кигичили чайки. Я дихав терпким, напоєним водоростями повітрям, відчував його солонуватий присмак.

Наплавним мостом дістався на той бік, і платановою алеєю пройшов до одноповерхового будинку з пиляного черепашника. Неподалік височіла дивна споруда, обгороджена, замість стін, металевою сіткою. В ній, покладені одна на одну, лежали догори днищем лискучі байдарки. Біля них за столярним верстаком щось стругав чоловік у брилі й чорному фартусі поверх тільника. Я привітався з теслею, запитав, де знайти тренера Радутного.

— Он він на катері, — кивнув на лиман. — А ви хто будете?