Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 14
Віктор Тимчук
Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.
— Мені Павла Трохимовича.
— Він… на воді.
— Як на воді? — не второпав.
— Ну… тренує… яхти, швертботи… Зійде на берег опівдні.
Глянув на годинник — чверть по десятій. Подумав: коли б об'явився Руслан, його мати сповістила б нам. А може, на радощах забула? Мені не хотілося її турбувати, бо вона відразу запитає, що чути про сина. А в мене нічого втішного. Взявся перегортати свій записник, підсвідомо розуміючи, що мимоволі намагаюся відтягти свій дзвінок до Валентини Гнатівни. Простяг руку до апарата, коли він задзвонив. Напевне, вона…
— Капітан Загайгора? — запитав юнацький голос.
— Слухаю вас.
— Це дільничний інспектор лейтенант Загата. Доповідаю: через двадцять хвилин у мене сидітиме хрипливий суб'єкт.
— Де у вас?!
— У мене, в дільничній кімнаті.
— На якій вулиці?
— Челюскінців, 118. Чекаю.
Вражено дивився на трубку. Невже затримав грабіжника?
Вискочив з кабінету, поторгав двері Скорича — замкнені. А може, він уже на дільниці? Збіг сходами вниз, затримався біля чергового пошукати на карті міста вулицю Челюскінців.
— Вам куди? — звернувся до мене черговий.
— На дільницю Загати.
— Третім маршрутом тролейбуса і через сім зупинок магазин «Черевичок». Там поруч з ним, — чітко відкарбував черговий.
Тролейбус уже рушив, та я встиг стрибнути на задню площадку. Як мені бракувало моєї «Яви»!
Сім зупинок! І водій тролейбуса наче навмисне синхронізував свій рух з червоним світлом світлофора: тільки під'їжджав до нього — і стоп!
Поглядав у вікно, щоб не проґавити магазин «Черевичок». У цьому районі міста я ще не був. По обидва боки тяглися п'ятиповерхові житлові будинки, молоді платани і тополі…
Ось і магазин. Метнувся до виходу. Якраз вчасно. Ліворуч, за вітриною, між вікном і дверима, висіла червона скляна вивіска: опорний пункт і кімната дільничного інспектора міліції.
Перескочив через дві сходинки й опинився перед сірими дверима. Увійшов до кімнати. Там був стіл з телефоном, на підвіконні вентилятор, на вішалці кашкет, попід стіною стільці, залізний сейф, портрет Дзержинського і вузькі двері в якесь приміщення.
— Є тут хто чи ні? — подав голос.
З-за дверей виглянув хлопець з розкуйовдженою мокрою чуприною.
— Ви хто? — запитав він.
— Загайгора.
— Я зараз, товаришу капітан, — і зник.
А де ж майор і Хрипливий? І навіщо його сюди приводити? Чи не краще у відділ міліції? Я нічого не розумію. За хвилину з'явився стрункий лейтенант у літній формі, відрекомендувався:
— Дільничний інспектор Загата. Трохи освіжився, — вибачливо сказав лейтенант. — Побігав зранку по дільниці, і вже сорочка змокріла. От пече!
— Майора ще не було?
— Я йому не дзвонив.
— А де ж Хрипливий?
— Незабаром прийде.
— Як прийде? Сам? Ви його не затримали?
— Ні. Запросив сюди Чмиха на одинадцяту годину.
Тепер я зрозумів: Загата запідозрив у одному із своїх підопічних Хрипливого. Оперативно відгукнувся дільничний на телефонограму Скорича. А раптом підозра виявиться незаперечним фактом і тоді пошукам кінець? Я вже змирився, що не мені дістануться лаври успіху.