Читать «Худий» онлайн - страница 41

— Так.

— Чудово. — Він підвівся. — Я зараз накажу хлопцям перевірити те, про що тут ми говорили, а тоді ми з вами зробимо кілька візитів.

— Згода, — відказав я, і він вийшов з кабінету.

З кошика для паперу я витяг свіжий «Тайм» і подивився колонку «Різне». Там було оголошення Маколея: «Абнер. Так. «Кролик».

Коли повернувся Гілд, я спитав у нього:

— А що помічники Уайнента, з якими він працював у лабораторії? Їх знайшли?

— Так, але вони нічого не знають. Уайнент звільнив своїх двох помічників у кінці тижня, перед від'їздом — відтоді вони його не бачили.

— А над чим вони працювали до закриття лабораторії?

— Над якимось різновидом чи то фарби, чи то фарбника, що не втрачав би зелений колір. Точно й не знаю. Якщо треба, то з'ясую.

— Це не суть важливо. І багато цього було там?

— Сказати б, як на хорошій виставці. Гадаєте, лабораторія може мати якесь відношення до вбивства?

— Все може мати відношення.

— Мгу. Що ж, ходімо!

16

— Передусім, — повідомив Гілд, коли ми вийшли з його установи, — зазирнемо до містера Нунгейма. Він мусить бути вдома: я наказав йому чекати мого дзвоника.

Містер Нуигейм жив на п'ятому поверсі темного, сирого ї смердючого будинку біля гуркотливої надземки на Шостій авеню. Гілд постукав.

За дверима заметушилися, потім чоловічий гугнявий голос роздратовано спитав:

— Хто там?

— Джон, — відповів Гілд.

Маленький блідий чоловічок тридцяти п'яти — тридцяти шести років, у самій спідній сорочці, синіх кальсонах і чорних шовкових шкарпетках обережно прочинив двері.

— Я не чекав вас, лейтенанте, — прогугнявив він. — Ви обіцяли подзвонити.

Він виглядав переляканим. Маленькі чорні, близько посаджені очі, широкий рот з тонкими невиразними губами, довгий, аж надто гачкуватий ніс, що вільно звисав долу, наче не мав кісток.

Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні — скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.

Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.

— Сядьмо, — запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.

Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.

Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:

— Вип'єте?

Гілд скривився.

— Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?

— Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! — Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. — Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, — при зустрічі, та й усього. Свята правда.

Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.