Читать «Худий» онлайн - страница 37

14

Того вечора ми з Норою пішли на відкриття сезону мюзик-холу Радіо-сіті й, побувши там з годину, вирішили, що з нас досить.

— Куди тепер? — запитала Нора.

— Мені байдуже. Хочеш, пошукаємо той «Пігайрен-клаб», про який казав Мореллі? Стадсі Берк тобі сподобається. Він був зломником і присягається, що обчистив сейф у Хагерстоунській в'язниці, куди його засадили на місяць за дрібне хуліганство.

— Ходімо! — згодилась Нора.

Ми спустилися Сорок дев'ятою стріт і, розпитавши двох таксистів, двох хлопців-газетярів і полісмена, зрештою знайшли бар. Швейцар сказав, що не знає ніякого Берка, але піде попитає. У дверях з'явився Стадсі.

— Моє шанування, Ніку! — промовив він. — Прошу!

Це був середнього зросту чоловік, дещо повнявий, але не крихкотілий. Йому мало переступити вже за п'ятдесят, та виглядав він років на десять молодше. Широке, симпатичне, хоч і некрасиве, подзьобане віспою обличчя, рідка чуприна невизначеного кольору і низеньке чоло, яке й лисина не зробила вищим. Розмовляв Стадсі низьким рикаючим голосом.

Я потис йому руку і познайомив з Норою.

— Дружина, — прогудів він. — Треба ж! Слухайте, якщо не бажаєте зі мною побитись, то ходімо пити шампанське.

Я відказав, що битися не обов'язково, і ми зайшли. Стадсі тримав зручний дешевенький бар. Саме була перерва, і лише три відвідувачі затрималися в барі. Ми сіли за столик у кутку, і Стадсі точно вказав офіціанту на пляшку, яку слід принести. Потім він уважно мене розглянув і кивнув.

— Одруження пішло тобі на користь. — Він поскріб підборіддя. — Давненько ми не бачились.

— Давненько, — погодився я.

— Він засадив якось мене за грати, — повідомив Стадсі Нору.

Вона весело прицмокнула:

— То він був детектив хоч куди?

Стадсі наморщив маленький лобик.

— Не знаю, так стверджували. Мене він захопив випадково: я мусив захищатися правицею.

— Як це ти примудрився нацькувати на мене того дикуна Мореллі? — спитав я.

— Ти ж бо знаєш цих італійців, — пояснив він, — вони гірші за істеричок. Я й не думав, що він може таке встругнути. Він перелякався, що фараони хочуть навісити на нього вбивство тієї Вулф, а що ми вичитали в газеті про твою причетність до справи, то я сказав йому: «Нік не з тих, хто й матір рідну продасть, а тобі ж треба з кимось порадитись». Він відповів, що спробує. Ти що кривлявся йому, чи що?

— Він сам засвітився, коли прийшов, а потім звинуватив у цьому мене. Але як він мене розшукав?

— У нього скрізь приятелі, та й ти не дуже ховався, чи не так?

— Я лише тиждень як у місті, і де я зупинився, газети не повідомляли.

— Он як? — зацікавився Стадсі. — А де ти був досі?

— Я живу тепер у Сан-Франціско. То як він мене знайшов?

— Чудове місто. Я давно не був там, але це справді одне з найкращих міст. Ніку, я не можу тобі відповісти. Запитай у нього самого. Це його справа.

— За винятком твоєї підказки звернутися до мене.

— Так, — погодився Стадсі. — За винятком цього, але з іншого боку, я ж робив тобі рекламу, — цілком серйозно пояснив він.

— Ото друзяка! — уїв я.

— Звідкіля мені було знати, що він психоне? А проте, здається, він не дуже тебе зачепив?