Читать «Худий» онлайн - страница 2

— Гарненька дівчина, — скапала Нора, коли ми знайшли вільний столик.

— На любителя.

— То у тебе є улюблений жіночий тип? — вишкірилась дружина.

— Лише твій, люба, — довгі брюнетки з гостреньким підборіддям.

— А як же та рудоволоска, з якою ти загубився вчора у Квінів?

— Пусте! — відмахнувся я. — Вона просто хотіла показати мені французькі гравюри.

2

Наступного ранку мені зателефонував Герберт Маколей:

— Алло! Якби не Дороті Уайнент, я б і не дізнався, що ти знову в Нью-Йорку. Може, поснідаємо разом?

— А котра година?

— О пів на дванадцяту. Я що — розбудив тебе?

— Так, — зізнався я, — але байдуже. Приходь до нас на ленч. Голова розколюється з похмілля, і нема сил рухатись… Окей, скажімо, о першій.

Я випив віскі з Норою, перш ніж вона пішла робити зачіску, потім ще — після душу і вже почувався набагато краще, коли телефон знову задзвонив.

— Містер Маколей вже прийшов? — спитав жіночий голос.

— Ще ні.

— Вибачте за турботу, але чи не передасте, щоб він відразу, як з'явиться, подзвонив до своєї контори? Це дуже важливо.

Я пообіцяв переказати.

Хвилин за десять прийшов Маколей. Це був великий, кучерявий, рум'янощокий і вродливий чолов'яга приблизно мого віку — сорока одного року, хоча виглядав молодшим. Він користувався славою гарного адвоката. Коли я жив у Нью-Йорку, то працював з ним кілька разів, і ми завжди перемагали.

Ми потисли руки, поплескали один одного по спині, він запитав, як мені ведеться, і я відповів: «Чудово», потім він відказав: «Чудово» на таке саме моє запитання, і аж тоді я передав йому прохання подзвонити до контори.

Маколей повернувся від телефону насуплений.

— Уайнент знову в місті, — повідомив він, — і хоче мене бачити.

Я обернувся до нього з наповненими склянками:

— Ми можемо запросити на ленч і…

— Хай почекає, — відрубав він, беручи в мене з рук склянку.

— Він так само дивачить?

— Тут не до сміху, — серйозно відказав Маколей. — Ти чув, що його 1929 року, тобто торік, відправили лікуватися до санаторію?

— Ні.

Він кивнув, сів, поставив склянку на столик поруч і нахилився до мене:

— А що там за історія з Мімі, Чарлз?

— З Мімі? Ах, так — з його дружиною, тобто — колишньою. Не знаю. З нею сталась якась історія?

— Як завжди, — відказав він сухо і неквапом додав: — Я гадав, ти мусиш знати.

Хоч я таки дійсно знав, одначе відказав:

— Слухай, Мак, я вже близько шести років, ще з 1927-го не займаюся розшуком.

Він вирячився на мене.

— Слово честі, — запевнив я, — через рік після мого одруження помер тесть, залишивши нам лісопильний завод, вузькоколійку та таке інше, тож я кинув роботу в розшукному агентстві, щоб доглядати за всім цим. Але так чи інакше, я б ніколи не працював на Мімі Уайнент, чи Йоргенсен, чи яке там прізвище вона носить, бо ми завжди відчували відразу одне до одного.