Читать «Худий» онлайн - страница 15
Дешіл Хемметт
Нора вміла чарівно посміхатись. Вона подарувала Гілду свою найпривабливішу посмішку.
— Образилась? Навпаки!
Вона проводила поліцейських і заарештованого до дверей, крізь які кількома хвилинами раніше вийшов Кейсер.
— Він сама люб'язність, — зазначила вона, повернувшись. — Дуже боляче?
— Ні.
— Це я в усьому винна, так?
— Дурниці! Може, ще вип'ємо?
Нора налила мені.
— На твоєму місці я б сьогодні багато не пила.
— Не буду, — пообіцяв я. — Лише кілька ковтків на сніданок. Тепер, коли, здається, всі складності позаду, попроси привести нашого чотириногого сторожа і попередь телефоніста, щоб нікого з нами не з'єднував. Напевне, злетяться репортери.
— Що ти скажеш поліції про пістолет Дороті? Адже ти мусиш дати якесь пояснення, правда?
— Ще не-придумав.
— Ніку, скажи відверто, я виглядала геть дурною?
— В межах, — заспокоїв я.
— Ох ти, грецька вошо! — розреготалась Нора і обійшла ліжко, прямуючи до телефону.
9
— Ти просто хочеш похизуватися! — обурилась Нора. — Я знаю, що кулі тебе не беруть. Не треба зайвої демонстрації.
— Та мені зовсім не важко встати.
— Так само, як і залишитися в ліжку. Принаймні на один день. Лікар сказав…
— Та якби він хоч трохи тямився, то спершу б вилікував свій нежить. — Я сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. Аста лизнула їх.
Нора принесла мені капці й халат.
— Ну ж бо, герою, вставай і заплямуй килим кров'ю.
Я обережно підвівся і побачив, що все гаразд, бо міг вільно ворушити лівою рукою, остерігаючись передніх лап Асти.
— Зрозумій мене, — звернувся я до Нори. — Я не бажав устрявати і ще досі не вплутався в ту історію, але безліч обставин змушують мене до цього. Не стану про них казати — треба переконатись.
— Заберімося геть звідси! — запропонувала дружина. — Поїдемо на тиждень-два на Бермуди чи в Гавану або повернімось до Сан-Франціско.
— Я повинен ще розповісти поліції про той пістолет. Уяви лише собі, коли виявиться, що саме з нього було заподіяне вбивство. Якщо це не встановили досі, то вже на шляху до цього.
— Ти справді вважаєш, що це та сама зброя?
— Поки що припускаю. Ввечері ми підемо в гості…
— І думати кинь! Зовсім з глузду зсунувся? Якщо хочеш когось побачити, хай приходять сюди.
— Ет, то зовсім не одне й те саме. — Я обійняв дружину. — Не бери в голову ту подряпинку. Я почуваюся добре.
— Хизуєшся, й усього, — заперечила вона. — Хочеш, щоб усі побачили в тобі героя, якому й кулі не страшні.
— Не будь злючкою.
— Буду! Бо не збираюся утримувати тебе…
Я затулив їй рота.
— Я хочу побачити Йоргенсенів у них вдома, хочу зустрітися з Маколеєм і зі Стадсі Берком. Досить блукати довкола. Час зазирнути всередину.
— Ох ти ж і упертюх! — зітхнула Нора. — Зараз лише п'ята година, полежи хоч трохи перед виходом.
Я зручно вмостився на дивані у вітальні. Газети вже принесли. Помідомлялося, що Мореллі вистрілив у мене, за однією газетою, двічі, за іншою — тричі, коли я намагався заарештувати його за вбивство Джулії Вулф, і що я перебуваю у вкрай тяжкому стані — нікого не впізнаю і не підлягаю госпіталізації. Тут-таки були вміщені фотографії Мореллі й одне моє давнє фото, що зображувало ще тринадцятилітнього підлітка в кумедному капелюсі, який я носив, як пригадую, коли працював газетярем на Уолл-стріт. Більшість із статей про вбивство Джулії Вулф виглядали надто розпливчастими. Ми саме їх читали, коли завітала наша постійна маленька гостя, Дорогі Уайнент. Я почув її голос з порога, ледве Нора відчинила двері.