Читать «Худий» онлайн - страница 12

— Обов'язково прийдемо, — пообіцяла Нора.

Ми потиснули руки, подякували одне одного, і вони, зрештою, забрались геть. Нора зачинила двері й притулилася до них спиною.

— Господи, який він красунчик! — проказала вона.

Я ще запитував у себе, яке маю відношення до справи Вулф-Уайнента-Йоргенсенів і що мені робити — відповіді напрошувались: ніякого та нічого, — коли о четвертій годині наступного ранку, повертаючись додому, ми зупинилися випити кави в кафе «Рюбен» і Нора, розкривши газету, прочитала у відділі світської хроніки: «Нік Чарлз, колишній детектив номер один Трансамериканського розшукного агентства, приїхав із Сан-Франціско, щоб розслідувати загадкове вбивство Джулії Вулф». А ще через шість годин Нора розбудила мене, трясонувши за плече, я сів у ліжку, продираючи очі, й побачив у дверях спальні якогось типа з пістолетом у руці.

Це був смаглявий тілистий молодик середнього зросту, вилицюватий, з близько посадженими очима. Чорний котелок, чорне пальто, що тісно обтягувало фігуру, темний костюм і чорні черевики — все виглядало на ньому наче п'ятнадцять хвилин як з крамниці. Він невимушено тримав у руці тупорилий чорний револьвер 48-го калібру, ні на кого його не наводячи.

— Він удерся силою, — повідомила Нора. — Сказав, що йому треба…

— У мене до вас розмова, — урвав її чоловік з пістолетом, — Я хочу поговорити, й усього. — Голос у нього був глухий і рипучий.

Я покліпав очима, остаточно струшуючи сон, і подивився на Пору. Вона була швидше збуджена, ніж перелякана, — наче стежила на перегонах за конем, побившись об заклад, що він прийде першим.

— Гаразд, говоріть, — погодився я, — тільки сховайте свою пукалку. Моїй дружині байдуже, а я вагітний і не хочу, щоб дитина народилася з…

Він скривив у посмішці спідню губу.

— Я знаю, що ви кремінь, чув. — Він сховав пістолет у кишеню пальта. — Мене звати Шеп Мореллі.

— Ніколи не чув про вас, — повідомив я.

Він ступив у кімнату і похитав головою:

— Я не вбивав Джулії!

— Можливо, але ви звертаєтесь не за адресою. Я цим не займаюсь.

— Я вже три місяці як не бачив її. Ми розпрощалися.

— Скажіть це поліції.

— Навіщо б мені її вбивати? Вона завжди була чесна і відверта зі мною.

— Чудово, — промовив я, — одначе ви помилились дверима.

— Послухайте! — Він наблизився до ліжка. — Стадсі Берк сказав мені, що ви порядний хлопець. Тому я і прийшов. То чи…

— Як там Стадсі? — поцікавився я. — Ми з ним не бачились відтоді, як він переїхав угору по річці. Двадцять третього чи двадцять четвертого року.

— З ним все гаразд. Він би охоче зустрівся з вами. У нього шинок на Західній сорок дев'ятій стріт — «Пігайрен-клаб». Але послухайте, що хоче від мене поліція? Невже вони думають, що це я вбив? Чи, може, шиють щось інше?

Я стенув плечима.

— Якби знав, то сказав. Не вірте газетним пліткам — я не займаюся цією справою. Можете запитати в поліції.

— Це було б дотепно, — він знову викривив спідню губу. — Найдотепнішою з моїх витівок. Враховуючи те, що я поклав на три тижні до шпиталю начальника поліцейського округу після нашої з ним сутички. Ото б зраділи ті хлопці, коли б я поткнувся до них із запитаннями. У них і відповідь вже готова у вигляді кийка. — Він підняв руку долонею догори. — Я прийшов до вас відкрито. Стадсі сказав, що ви порядний хлопець. Тож грайте чесно.