Читать «Метелик» онлайн - страница 8

Я встаю напитися води. Від цих думок у мене аж голова розболілася.

Потім я знову лягаю, але вже не накриваю носовичком очей. Повільно спливають хвилини. А це світло, це світло, господи милосердний! Я змочую носовичка й знову кладу його собі на обличчя. Холодна вода дає полегкість, вологий носовичок прилипає до повік. Тепер я завжди так робитиму.

Свою майбутню помсту я виношую довгими годинами, й іноді мені здається, ніби мій план уже здійснюється. Щоночі й навіть удень я мандрую по Парижу, так наче вже давно втік з каторги. Певна річ, я втечу й повернусь до Парижа. І, звісно, передусім порахуюся спершу з Поленом, а потім з фараонами. А як бути з присяжними? Невже оті негідники спокійно житимуть собі й далі? Мабуть, вони повернулися додому дуже задоволені, виконавши свій «священний обов'язок». І з’явилися, нетерплячі й гордовиті, перед сусідами та розпатланими дружинами, які чекали на них із своїм супом.

Гаразд. То що мені робити з присяжними? А нічого. Це нещасні телепні. Які з них судді?! Коли це відставний жандарм чи митник, то він і реагує на все, як жандарм чи митник. Вони прислухалися до прокурора, і той дуже легко обвів їх круг пальця. Насправді вони не винні.

Отак усе обміркувавши та зваживши, я вирішую не кривдити їх.

Я описую сьогодні всі ті думки, які виношував багато років тому і які украй настирливо опосідають мене знов, і міркую про те, яку ж багату уяву, що межує з галюцинаціями, може викликати у замкненого в камері хлопця мертва тиша й цілковита ізоляція. Таку багату, таку живу, що людина просто роздвоюється. Вона ніби справді вирушає в мандри. Перед нею постають рідний дім, батько, мати, сім’я, дитинство, картини з її життя. І коли людина з просто багатою уявою будує повітряні замки, то в такому дивовижному роздвоєнні вона доходить до того, що починає вірити, ніби насправді переживає те, чим марить.

Минуло вже тридцять шість років, а мені зовсім не треба напружувати пам’ять, описуючи те, про що я тоді думав.

Ні, присяжним мститися я не стану. Але як бути з прокурором? О, цьому я нічого не подарую? До речі, для нього в мене є готовий рецепт — я запозичив його в Александра Дюма. Вчиню точнісінько так, як учинили в романі «Граф Монте-Крісто» з отим чолов’ягою, котрого кинули до льоху й залишили там здихати з голоду.

Еге ж, прокурор винен. Цей хижак цілком заслужив того, щоб я поквитався з ним. Так, після Полена й фараонів я візьмуся до того стерв’ятника. Найму віллу. Там неодмінно має бути дуже глибокий льох з міцними дверима. Якщо двері виявляться не досить товсті, я власноручно обіб’ю їх матрацами й клоччям. Маючи віллу, я вистежу його й викраду. В стінах льоху, певне, будуть умуровані кільця, і я прикую до них прокурора. О, я з ним поквитаюся!

Подумки я сиджу навпроти нього й бачу його дуже виразно, хоч у мене й заплющені повіки. Авжеж, я дивлюся на нього так само, як він дивився на мене на суді. Сцена ця вимальовується переді мною так чітко, що я аж відчуваю у себе на обличчі його віддих, — адже ми сидимо дуже близько одии від одного, майже впритул.