Читать «Метелик» онлайн - страница 10

Я все ходжу й ходжу, голова йде обертом, а подумки й далі стою перед ним… Коли це раптом гасне лампа, і крізь щілини між дошками на вікні до камери цідиться кволе денне світло.

Що, вже ранок? Невже я цілу ніч виношував помсту? Які прекрасні години я прожив! Якою короткою була ця довга ніч!

Я сиджу на ліжку й прислухаюся. Нічого не чути. Глибока тиша. Час від часу щось легенько шарудить у мене під дверима. То вартовий, взутий у капці, щоб не гупати; він відсовує залізну заслінку й припадає оком до крихітного вічка, в яке він мене бачить, а я його — ні.

Тюремна машина, вигадана Французькою республікою, досягла свого другого етапу. Вона працює бездоганно, бо на першому етапі знищила людину, яка могла завдати їй прикрості. Але цього їй замало. Їй не хочеться, аби ця людина сконала вмить або врятувалася від неї, наклавши на себе руки. Ця людина конче потрібна тюремній машині. Адже що робило б тюремне управління, коли б не було в’язнів? Воно було б без роботи. Отож треба за цією людиною пильно наглядати. Треба її відіслати на каторгу, де вона надасть змогу жити іншим тюремним функціонерам. Це підглядання щоразу викликає в мене посмішку.

Не псуй собі нервів, чоловіче, я не вислизну з твоїх рук, принаймні в той спосіб, якого ти боїшся, — через самогубство.

Я прагну тільки одного — мати добре здоров’я і якнайшвидше вирушити до Французької Гвіани, куди ви, нікчеми, з волі Божої мене запроторите.

Я знаю, сердешний тюремний наглядачу, тамтешні твої колеги — не хлопчики з церковного хору. Порівняно з ними ти просто добрий татусь. Я це знаю. Коли Наполеон заснував ту каторгу і в нього спитали: «Кому ви доручите стерегти цих бандюг?» — він відповів: «Ще гіршим бандюгам». Згодом я сам переконався, що імператор не збрехав.

Клац, клац, клац — і в моїх дверях відчиняється віконце завбільшки двадцять на двадцять сантиметрів. Мені подають каву й хлібину, що важить сімсот п’ятдесят грамів. Після суду я не маю права ходити до їдальні, зате можу купити за свої гроші сигарети й сякі-такі харчі. Мине кілька днів, і я більше не матиму змоги нічого купити. Консьєржері — це щось ніби передпокій справжньої в’язниці. Я з насолодою курю сигарету «Лакі страйк», коробка яких коштує шість франків шістдесят сантимів. Я купив дві коробки. Я витрачаю свої невеличкі заощадження, бо тут у мене однаково заберуть усі гроші, щоб оплатити видатки на суд.