Читать «Метелик» онлайн - страница 330

Наш новий колектив справді привабливий. Повії, зробившись артистками, цілком серйозно ставляться до своєї роботи, і, здається, вони щасливі, що кинули своє перше ремесло. Наш виторг росте. Маємо тільки одну скрутність: для стількох самотніх чоловіків у нас замало жінок. Усім клієнтам хотілося б, щоб біля них, якщо не цілу ніч, то бодай кілька годин, посиділа дівчина, зокрема артистка. Тому виникають ревнощі. Час від часу, коли за одним столиком опиняються дві жінки, клієнти починають протестувати.

Клієнти липнуть і до наших негритяночок: передусім тому, що вони гарненькі, й особливо тому, що в джунглях нема жінок. Інколи за шинквас стає Дая, вона, обслуговуючи, привітно розмовляє з клієнтами. І одразу ж біля індійки, справді рідкісної вроди, юрмляться з два десятки чоловіків.

Щоб уникнути ревнощів і домагань клієнтів мати за своїм столиком артистку, я запровадив лотерею. Після кожного номера з роздяганням або пісні велике колесо з цифрами від одиниці до тридцяти двох, що означають номер столика, а також з двома додатковими цифрами для шинквасу вирішує, куди має сісти дівчина. Щоб узяти участь у лотереї, треба придбати квиток вартістю однієї пляшки віскі або шампанського.

Я вважаю, що ця ідея має дві переваги. Так можна буде уникнути протестів. Той, хто виграє, цілу годину милується за своїм столиком дівчиною, заплативши за пляшку шампанського, яку йому подають у такий спосіб: поки крутять колесо, зовсім оголена артистка стоїть за величезним віялом. Коли засовується, який номер виграв, дівчина стає на велику посріблену дерев'яну тацю, четверо здорованів піднімають її і несуть до щасливого столика. Вона відкорковує шампанське, цокається келихом, а потім вибачається і через п’ять хвилин знову повертається до цього столика вже вдягнена.

Півроку все йшло добре, та коли скінчився сезон дощів, з’явилася нова клієнтура. Це шукачі золота й діамантів, які вільно ведуть розвідку в джунглях на цій багатій землі. Шукачі золота й діамантів, що орудують допотопними засобами, дуже суворі люди. Вони часто вбивають або обкрадають одні одних. Усі вони ходять озброєні. Та коли в них назбирується торбинка золота або пригорща діамантів, вони можуть потратити їх зовсім безглуздо. Дівчата одержують високі проценти за кожну пляшку. Там вони, обіймаючи клієнта, виливають з пляшки у відро шампанське чи віскі, щоб вона швидше випорожнювалася. Дехто з клієнтів, хоч він і чимало випив, здогадується, куди подівся його напій, тоді він реагує так брутально, що я мусив столики й стільці вмурувати в землю.

Тож з цими новими клієнтами не вдалося минути лиха. Нашу нову артистку називали Квіткою Кориці. І справді, її шкіра мала колір кориці. Це дівча, яке я витяг з джорджтаунського «дна», просто з глузду зводило клієнтів своєю манерою роздягатися.

Коли наставала її черга виходити, на кін виносили оббиту білим сатином канапку, і вона не просто роздягалася із завченою вишуканістю, але, роздягтись, лягала на канапку й починала сама себе гладити. Її тонкі довгі пальці ковзали по голому стані, граючись усіма формами від волосся на голові до пальчиків ніг. Ці пальці не проминали жодної часточки її тіла. Не варто розповідати, як реагували на це огрубілі в джунглях п’яні чоловіки.