Читать «Метелик» онлайн - страница 327

Через тиждень суд згоджується з нашим твердженням, що ми захищалися, і відпускає нас на волю, крім Кюїка, якого засуджує за проколи виделкою до тримісячного ув’язнення. Ми не змогли знайти пояснення на своє виправдання, звідки на тілах моряків узялися ті численні подвійні дірочки, що їх наробив їм виделкою Кюїк-Кюїк.

Упродовж наступних двох тижнів у нашому ресторані зчинилося ще шість бійок, ми відчули, що більше не вистоїмо. Моряки вважали цю історію незакінченою, а що до ресторану щоразу заходили свіжі їхні пики, то ми ніяк не могли знати, друзі це чи ні наших ворогів.

Отож ми продали ресторан, узявши за нього менше, ніж заплатили. Воно й не дивно: ресторан зажив поганої слави, і покупці не стояли за ним у черзі.

— Що ти робитимеш далі, однорукий?

— Поки Кюїк-Кюїк вийде з в’язниці, я відпочиватиму. Я не можу знову скористатися з візка та віслюка, бо ми їх продали. Найкраще буде нічого не робити, відпочивати. Поживемо — побачимо.

Нарешті Кюїк-Кюїк виходить на волю. Він розповідає нам, що з ним добре поводилися.

— Єдина незручність була в тому, — каже він, — що зі мною в камері сиділо двоє засуджених до страти.

Англійці мають жахливу звичку: вони попереджають засудженого за сорок п’ять діб до страти, що його повісять такого-то дня о такій-то годині, що королева відмовила йому в помилуванні.

— Отож, — розповідає Кюїк-Кюїк, — ці двоє засуджених до смертної кари щоранку кричали один одному: «Джоне, ще на один день менше нам лишилося жити, ще маємо стільки-то днів». А той щоразу не переставав ображати свого спільника.

Коли б не це, то Кюїк-Кюїку цілком спокійно сиділося б у в’язниці, де до нього ставилися добре.

«Бамбукова хижина»

З бокситових копалень прийшов до нас Паскаль Фоско. Паскаль найдобріший серед утікачів. Непоганий механік, він заробляє лише чотири долари на день, але завжди примудряється нагодувати одного-двох каторжан, які переживають труднощі.

Ці копальні дуже далеко в джунглях. Біля табору, де живуть робітники й інженери, виросло невеличке село.

В порту безперестану вантажать на численні сухогрузи руду. І мені спадає на думку: чом би нам не відкрити кабаре в цьому глухому закутку у джунглях? Мабуть, там люди дуже нудьгують ночами.

— Твоя правда, — каже мені Фоско, — там нема ніяких розваг. Взагалі нема нічого.

Через кілька днів Індара, Кюїк-Кюїк, однорукий і я сідаємо на невелике судно, яке за два дні привозить нас по річці до копальні «Маккензі». Табір, у якому живуть інженери й робітники копальні, чепурний і чистий, на вікнах фешенебельних будиночків натягнуто металеві сітки, що захищають їхніх мешканців від москітів. А найближче село страшенно брудне, в ньому нема жодного цегляного чи кам’яного будинку. Самі тільки глиняні та бамбукові халабуди, криті пальмовим листям, і лише деякі — оцинкованою бляхою. Тутешні чотири жахливих бари кишать клієнтами. Моряки б’ються за кухоль теплого пива. В жодному барі нема холодильника.

Паскаль мав рацію, в цьому глухому закутку є що робити. Зрештою, я втікач, прагну пригод і не можу жити спокійно, як живуть мої товариші. Мені замало працювати лише задля того, щоб заробити собі на хліб.