Читать «Метелик» онлайн - страница 321

Це сором’язливе кохання, що так довго не розквітало, швидко переходить у непогамовну пристрасть. Перш ніж узяти дівчину, я пояснив їй, що не можу одружитися з нею, бо маю у Франції сім’ю. Але це її не стримало. Однієї ночі вона залишилася в мене. Потім дівчина сказала, що мені краще було б перейти жити до її батька, щоб не муляти очі її братам та сусідам-індійцям. Я згодився й поселився в домі її батька; він живе з юною індійкою, далекою родичкою, яка доглядає за ним. Це не дуже далеко від будинку, де залишився Кюїк-Кюїк, — якихось метрів п’ятсот. Обидва мої товариші приходять до мене щовечора. Часто й вечеряють зі мною.

Ми й далі торгуємо в порту городиною. Я виходжу з дому о ні в на сьому ранку, і майже щодня зі мною йде моя індійка. У великій шкіряній сумці ми несемо термос із чаєм, банку варення й грінки. Потім ми чаюємо з Кюїком та одноруким. Моя індійка сама готує ці сніданки і дбає про те, щоб ми всі четверо снідали разом. У сумці є й невеличка облямована мереживом мата, — індійка вельми манірно стелить її на тротуарі, спершу підмівши його щіткою, і розставляє чотири порцелянові чашки та блюдця. І ми, поважно всівшись на тротуарі, снідаємо.

То не дуже зручно сидіти на тротуарі й пити чай, так ніби ти сидиш у якійсь залі, але їй та Кюїк-Кюїку це видається цілком природним. Вони не звертають жодної уваги на перехожих. Я не хочу їй перечити. Вона така рада розливати нам чай і накладати на грінки варення, що я дуже засмутив би її, коли б відмовився від її послуг.

А минулої суботи сталася подія, що допомогла мені розгадати одну загадку. Ось уже два місяці ми живемо разом, і юна принцеса часто дарує мені невеличкі золоті уламки. Це щоразу частинка якоїсь коштовності: то половина золотої обручки, то одна сережка, то шматочок ланцюжка, то чверть або й половинка медалі чи монети. Хоч індійка й пропонує мені продавати все це, я не продаю, а складаю в коробку, бо жити на що маю. У мене зібралося вже грамів чотириста золотого лому. Коли я запитую в дівчини, звідки це золото, вона тільки обіймає мене, цілує і сміється, але ніколи нічого не розповідає.

І ось у суботу о десятій ранку моя індійка просить мене повезти кудись на велосипеді її батька.

— Тато покаже тобі дорогу, — каже вона. — А я залишуся вдома прасувати.

Заінтригований, я думаю, що старий хоче поїхати кудись далеко, й охоче згоджуюсь повезти його.

Ніякої іншої мови, крім рідної, цей чоловік не знає, отож мовчки сидить на передньому багажнику й тільки показує рукою, куди їхати. Дорога досить далека, я кручу педалі вже години дві. Нарешті приїздимо в багатий квартал на березі моря. Тут самі лише гарні вілли. «Тесть» дає мені знак, і я зупиняюсь. Він дістає з-під туніки круглий білий камінець і вклякає на першій приступці якоїсь вілли. Потім котить свій камінець по приступці й починає співати. За кілька хвилин з будинку виходить одягнена по-індійському жінка й мовчки щось йому дає.

Так ми їздимо від вілли до вілли, і перед кожною з них мій «тесть» робить те саме. Це триває аж до четвертої години, і я нічого не можу зрозуміти. З останньої вілли виходить одягнений у біле чоловік. Він бере старого під руку й веде до будинку. Повертається старий за чверть години. Його проводжає той самий чоловік. Перше ніж попрощатися, він цілує гостя в чоло чи, точніше сказати, в сивий чуб. Ми вирушаємо додому. Я щосили натискаю на педалі, бо вже пів на п’яту і треба поспішати.