Читать «Метелик» онлайн - страница 312
Анрі Шарр'єр
Мене зупиняє вугільно-чорний негр у білому й запитує:
— Ви француз, пане?
— Так.
— Мені приємно зустріти земляка. Чи не бажаєте випити чарку спиртного?
— Охоче, але я з двома друзями.
— Дарма. Вони розмовляють по-французькому?
— Так.
І ось ми всі четверо всідаємося за столом у барі. Цей мартініканець розмовляє вишуканішою французькою, ніж ми. Він «радить бути обережними з англійськими неграми, бо всі вони, каже він, брехуни.
— Вони не такі, як ми, французи, ми дотримуємося слова, а вони ні.
Слова «ми, французи» цього вугільно-чорного негра викликають у мене посмішку, але водночас по-справжньому зворушують мене. Чудово, цей чоловік більший француз за мене, бо він з величезним запалом наголошує на своєму підданстві. Він ладен загинути за Францію, а я ні. Тож він більший француз, ніж я. Я ж бо втікач.
— Мені приємно зустріти співвітчизника й порозмовляти з ним своєю мовою, бо по-англійському я роз— і мовляю дуже погано.
— Я вільно розмовляю по-англійському, — каже негр. — Якщо я можу стати вам у пригоді, то я до ваших послуг. Ви вже давно в Джорджтауні?
— Не більше тижня.
— Звідки ви приїхали?
— З Французької Гвіани.
— Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?
— Ні, я втікач.
— А ваші друзі?
— Вони теж.
— Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі «Мартінер клаб», ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.
— Як вас звати?
— Омер.
— Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.
Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.
Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в’язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!
Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.
— Ну як, друже, добре виспався? — питають мене Гітту та його товариші.
— Еге ж, дякую.
— Що питимеш — чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з’їси?
— Дякую.
Я їм і дивлюсь, як вони працюють.
Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.
Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.