Читать «Метелик» онлайн - страница 311

Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним» кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й гордо зупиняється перед будиночком. На візку-троє складаних залізних ліжок, три матраци, три валізи й три подушки. У валізі, яку Кюїк-Кюїк дає мені, повно сорочок, кальсон, майок, краваток і дві пари черевиків.

— Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?

— Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?

— Звичайно.

Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям. Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив’язує на: подвір’ї.

— Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.

— Ці індокитайці швидко прилаштовуються!

Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір’ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.

— Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, — каже Гітту.

Спільний обід — це символ першої невеличкої громади, сповненої щирості. Відчуття, що тобі допомагають у твоїх перших кроках вільного життя, справді окрилює тебе.

Кюїк-Кюїк, однорукий і я по-справжньому щасливі. Ми маємо дах над головою, постіль, щедрих друзів, які, хоч і самі живуть убого, знайшли в собі благородство нам допомогти. Чого ще нам треба?

— Які в тебе плани на вечір, Метелику? — питає мене Гітту. — Хочеш піти до того бару, де збираються втікачі?

— Ні, сьогодні я нікуди не піду, йди сам, не турбуйся про мене.

— Гаразд, я піду, бо мені треба декого побачити.

— Я залишуся з Кюїк-Кюїком і одноруким.

Малий Луї та Гітту вдяглися, зав’язали краватки і пішли до центру міста. Тільки Жюло залишився зробити ще кілька пар взуття. Я зі своїми товаришами прогулююся прилеглими вулицями, знайомлячись з нашим кварталом. Тут живуть переважно індійці. Є трохи негрів, майже нема білих, є кілька китайських ресторанів.

Наш квартал називається Пенітенс Ріверс, це своєрідний куточок Індії чи Яви. Жінки тут напрочуд гарні, а старі чоловіки носять довгі білі сорочки. Багато з них ходять босоніж. Це вбогий квартал, але всі вдягнені чистенько. Вулиці погано освітлюються, в барах, де п’ють і їдять, скрізь лунає індійська музика.