Читать «Метелик» онлайн - страница 298

І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:

— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.

Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.

Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.

Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!

— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.

— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.

— О, будь певний! — відповідаю я.

Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.

— Добридень, Муше.

— Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.

Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.

— Заходь і сідай.

У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.

— Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк.

Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м’ясом та цибулею.

Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.

— Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.

Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум’я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.

Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.

Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, — його приніс однорукий.

— Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки — не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.