Читать «Метелик» онлайн - страница 270
Анрі Шарр'єр
— Мені дивно, начальнику, що я опинився тут. Це — притулок для божевільних. Виходить, я серед психів? Невже я втратив був глузд? Чому я тут? Скажіть мені, начальнику, будьте такі ласкаві!
— Любий Метелику, ти був захворів, але тепер я бачу, що тобі вже краще. Хочеш попрацювати?
— Еге ж.
— Що ти хочеш робити?
— Будь-що.
І ось я, вже вдягнений, допомагаю прибирати в камерах. Увечері мої двері тепер не зачиняються до дев’ятої години, і аж тоді, коли нічний вартовий заступає на пост, їх замикають.
Учора ввечері зі мною вперше завів розмову один овернець. Ми були самі. Наглядач іще не прийшов. Я цього чоловіка не знаю, але він сказав, що знає мене.
— Тепер тобі, друже, вже не варто далі боротися.
— Що ти хочеш сказати?
— Гадаєш, ти й мене ошукав своєю грою? Я вже сім років працюю санітаром у божевільних і ще першого тижня зрозумів, що ти дурисвіт.
— Ну й що далі?
— Я щиро тобі співчуваю. Адже твоя втеча із Сальві— дією провалилася. Йому це коштувало життя. Мені справді прикро, бо то був добрий товариш. Я на нього не гніваюсь, хоч він і не поділився зі мною своїми планами. Коли тобі щось треба буде, скажи, я з радістю зроблю тобі послугу.
Очі в нього такі щирі, що я не маю сумніву в його порядності. Я не чув про цього чоловіка нічого доброго, але й не чув нічого поганого. Отже, він, мабуть, людина чесна.
Бідолашний Сальвідія! Мабуть, його зникнення викликало в притулку чималий переполох. Наглядачі знайшли на березі клепки від бочок. Вони певні, що його зжерли акули. Лікар страшенно шаленіє через оливкову олію, яку ми вилили з бочки. Каже, що тепер, коли йде війна, такої олії майже неможливо дістати.
— Що ти порадиш мені робити?
— Я постараюся послати тебе з бригадою, яка щодня виходить з притулку добувати для лікарні харчі. Трохи прогуляєшся. Тепер поводься добре. І у восьми випадках з десяти намагайся бути розсудливим у розмовах. Бо надто швидко одужувати теж не слід.
— Дякую. Як твоє прізвище?
— Дюпон.
— Дякую, друже. Я не забуду твоїх добрих порад.
Уже майже місяць минув відтоді, як я зазнав зі своєю втечею поразки. Через шість днів наглядачі знайшли біля берега тіло мого товариша. Просто дивно і незбагненно, що акули його не зжерли. Але інша риба, як розповів мені Дюпон, виїла в Сальвідії нутрощі й погризла одну ногу. Череп у нього був розбитий. Тіло настільки розклалося, що розтину вже не робили. Я питаю Дюпона, чи зможе він винести звідси мого листа. Його треба передати Галгані, а той покладе нишком у поштовий мішок.
Я пишу до Італії матері Ромео Сальвідії:
«Пані, ваш син помер без кайданів на ногах. Він відважно загинув у морі, далеко від охоронців і в’язниці. Він загинув вільним, у мужній боротьбі за свободу. Ми пообіцяли один одному написати родині товариша, якщо когось із нас спіткає нещастя. Я з болем у серці виконую цей свій обов’язок, по-синівському цілуючи ваші руки.
Товариш вашого сина Метелик».
Виконавши свій обов’язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.