Читать «Метелик» онлайн - страница 269

— Де ти?

Мені відповідають тільки вітер, море та хвилі. Сам не знаю, скільки вже часу я стою тут, знесилений, геть розбитий фізично й морально. А тоді починаю плакати з люті й викидаю геть торбинку з тютюном та запальничкою, що досі висіла в мене на шиї, — вона була виявом братерського піклування мого товариша про мене, бо сам він не курив.

Я стою обличчям до вітру, перед жорстокими хвилями, які щойно все змели, підношу кулак і починаю хулити Бога:

— Брудний звірю, тобі не соромно за те, що так немилосердно поводишся зі мною? Господи, який же ти бридкий! Проклятущий садист — ось ти хто! Негідник, підлий йолоп! Я більш ніколи не вимовлю твого ім’я! Ти цього не заслуговуєш!

Вітер ущухає, і ця раптова тиша приносить мені полегкість, повертає мене до дійсності.

Спробую піднятися до притулку. Якщо мені бодай трохи пощастить, я таки зроблю це.

Видираюся крутосхилом з однією думкою: якнайшвидше лягти в ліжко. А тоді й комар носа не підточить. Без особливих труднощів дістаюся до свого коридора. Мур навколо притулку я перестрибнув, бо не знаю, куди Сальвідія сховав ключа від воріт.

Швидко знаходжу ключа від своєї санчастини. Входжу й замикаю за собою двері. Лягаю. Єдине, що може мене виказати, — це мої мокрі капці. Я підхоплююся й біжу до клозета, щоб їх викрутити. Накинувши на себе простирадло, трохи зігріваюсь. Невже мій товариш потонув? Може, хвиля відкинула його далі, ніж мене, і він десь зачепився за краєчок скелі? Чи не надто рано я піднявся до притулку? Треба було ще трохи зачекати. Я докоряю собі за те, що надто швидко змирився з думкою, ніби товариш загинув.

У шухляді нічного столика лежать дві таблетки снотворного. Ковтаю їх без води.

Я сплю, коли хтось торсає мене за плече. Розплющую очі й бачу перед собою санітара-наглядача. Кімната залита сонцем, вікно розчинене. Знадвору в нього заглядають троє хворих.

— Гей, Метелику, ти спиш як убитий! Уже десята година. Ти й досі не випив каву? Вона прохолола. Ну ж бо, пий!

Ще не прокинувшись як слід, я вже здогадуюся, що нічого поганого зі мною не відбувається.

— Навіщо ви мене розбудили?

Бо нам потрібне ліжко. Повернешся до своєї камери.

— Гаразд, начальнику. — І я йду за наглядачем. Він залишає мене на подвір’ї. Я користуюся з цієї нагоди й сушу свої пантофлі.

Вже три дні минуло відтоді, як провалилася моя втеча. До мене не докотилася жодна чутка про неї. Я ходжу з камери на подвір’я і з подвір’я до камери. Сальвідія так більше й не з’явився. Отже, він, сердега, загинув, розбившись об скелі. Я врятувався, безперечно тільки тому, що був ззаду бочок. Тепер мені треба якось вибратися з притулку.

Примусити лікаря повірити, що я вже одужав, і повернутися до табору, мабуть, ще важче, ніж було потрапити сюди. Тепер доведеться переконувати його, що я почуваюсь краще.

— Пане Рувйо, — звертаюся до старшого санітара, — вночі мені холодно. Дайте, будь ласка, штани й сорочку. Я не забрудню одягу, обіцяю вам.

Санітар приголомшений. Він здивовано дивиться на мене, потім каже:

— Сядь, Метелику, біля мене. Розкажи, що з тобою?