Читать «Метелик» онлайн - страница 230

Анрі Шарр'єр

Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, — лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:

— Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!

Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:

— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.

— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?

— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.

— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.

— Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.

— Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості — я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?

— Сирі.

— Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.

— Гаразд, капітане.

Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися — чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.

Клац, клац, клац — це о дев’ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.

— В’язні! — кричить хтось. — Починається губернаторська інспекція!

Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п’яти офіцерів колоніальних військ — певне, лікарів— високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в’язня» в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:

— Та це ж ходячий труп!

— Вони всі тут у жалюгідному стані, — відказує губернатор.

Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:

— Цей дістав найсуворіше покарання.

— Ваше прізвище? — питає губернатор.

— Шарр’єр.

— На який термін вас засуджено?

— На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.

— Скільки відсиділи?

— Півтора року.

— Поведінка?

— Добра, — відповідає комендант.

— Як його здоров’я?

— Задовільне, — озивається лікар.

— Що ви бажаєте сказати?

— Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.

— Чому саме?

— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.

— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.

— Дякую.

Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.