Читать «Метелик» онлайн - страница 229

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.

Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:

— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.

Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.

— Кру-гом! Ліво-руч!

Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.

Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.

— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.

— К.

— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.

Я підходжу останній.

— Прізвище?

— Шарр’єр.

— Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?

— Ні.

— Давно тут сидиш?

— Якраз сьогодні сповнюється півтора року.

— Чому ж не такий худий, як решта?

— Не знаю.

— Що ж, я тобі сам скажу. Бо ти жереш краще за інших. Розтули рота, розстав ноги. Два лимони на день: один уранці, другий ввечері. Смокчи лимон і змащуй соком ясна. У тебе цинга.

Мені обробляють ясна йодистим спиртом, потім метиленовою синькою й дають лимон. Я стаю в кінець вервечки й повертаюся до камери.

Те, що сталося, — справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір’я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в’язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря — згодом він стане моїм приятелем — звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.

Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.