Читать «Метелик» онлайн - страница 196

— Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.

— Що, аж шістдесят чоловік занедужали?

— Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.

— Гранде, що там у вас? — питає лікар.

— Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.

Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по— тім» каже:

— Фельдшере, пишіть: «У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді».

Лікар обертається і йде від нас.

— Усі до барака! — кричить заступник коменданта.

Цього дня всі залишаємося в бараці. Ніхто не зміг вийти з нього, навіть носій хліба. Ополудні замість супу фельдшер— наглядач з двома фельдшерами-каторжанами принесли дерев’яне відро з розчином сульфату соди. Тільки троє каторжан змушені були випити цього проносного. Четвертий упав на відро, симулюючи напад епілепсії, причому дуже вдало, розливши проносне й порозкидавши в різні боки відро та ополоник. Інцидент із посиланням каторжан на роботу скінчився вимочуванням розлитої на цементну долівку рідини.

Після обіду я до вечора пробалакав з Жаном Кастеллі. Він приходив до нас обідати. Жан в одному «казані» з тулонцем Луї Гравоном. Коли я завів з Кастеллі мову про втечу, в нього аж очі заблищали.

— Торік я був мало не втік, — каже він. — Але мені не пощастило. Я здогадувався, що ти не з тих, хто тут сидітиме сидьма. Та говорити на островах про втечу — марна річ. Бачу, ти ще не зрозумів тутешніх каторжан. Дев’яносто відсотків з них почуваються тут досить спокійно. Але хоч би що ти зробив, тебе ніхто не викаже. Коли тут когось убивають, ніколи не буває свідка; коли щось украдуть — те саме. Хоч би що хтось скоїв, усі стають на його захист. Тут каторжани найбільше бояться, щоб ніхто не втік. Бо тоді їхньому досить спокійному життю настане край: почнуться обшуки, заборонять грати в карти, шахи й доміно, потрощать музичні інструменти, відберуть книжки. Вже не можна буде спекулювати. Одне слово, залишаться самі заборони та нескінченні обшуки. Зникнуть цукор, олія, біфштекси, масло. Щоразу, коли хтось звідси тікав, його ловили на Великій Землі, неподалік від Куру. З островів усе ж таки можна вибратись, декому щастило це зробити. Та потім починалися круті заходи проти наглядачів, а ті мстилися всім підряд.